— Це Лео пише те слово на стіні, — твердо сказав він, обернувшись до Мартіна. — Я вже переконався.
Червона, як буряк, пика, що пахне туалетною водою і співає дивовижні пародії на псалми. Генріх їх не розумів, але знав, що вони були непристойні, бо мати завжди сердилась і просила:
— Та цить...
Мартін мовчав. Однаково нема ніякої ради. Генріх теж мовчав. Він вирішив, що не поїде з ними за місто. Навіщо гратися на кризі? Завжди прикре почуття, що провалишся у воду. І коли вони гуляли з дядьком Вілем та Альбертовою матір'ю, і коли грали у футбол — Альберт теж грав з ними — і коли вудили рибу чи йшли долиною річки Брер до греблі — всі такі безтурботні, осяяні сонцем. Завжди почуття, що крига трісне. Страх перед тією хвилиною, що має вирішити все: на Великдень Мартін іде в гімназію.
Вільма мурмотіла крізь сон, іграшки валялися на підлозі, а читанка була розгорнута на тій сторінці, де святий Мартін їде крізь хуртовину. Він розтинає золотим мечем навпіл свій плащ, щоб поділитися з жебраком, і жебрак має нужденний вигляд: голий, кістлявий чоловічок серед заметів.
— Слухай, тобі треба йти,—сказав Генріх.—Дядько Альберт збожеволіє зі страху.
Мартін мовчав. Він сам майже засинав, був стомлений, голодний і не хотів іти додому, не тому, що боявся Альберта, а тому, що знав, як погано вчинив.
— Ох і свиня ж ти,— мовив Генріх, і голос його здався сонному Мартінові не таким, як перше, не чужим і поважним, а сумним.— Якби в мене був такий дядько, як Альберт, я б...— але не докінчив, бо в голосі його забриніли сльози, а він не хотів плакати. Тільки спробував уявити, як би все виходило, коли б Альберт справді був його дядьком. Ось Альберт заходить до хати у формі трамвайного кондуктора. Його легко уявити в тій формі— І Генріх наділяв Альберта, крім його власних вартостей, ще й усіма приємними рисами Герта й Карла. Слово "лайно", що його залишив Герт, теж не було надто чуже для Альбертових уст, тільки сказав би він його лагідніше. Не Альбертове слово, а все ж він міг би його вимовити.
В кімнаті стояла тиша. Надворі спокійно гудів літак, тягнучи за собою довгий шлейф: "Чи ти готовий до всього?" — і раптом пані Борусяк знову заспівала. Вона співала свою улюблену пісню, протяжну, смутну й гарну: "О, не лиши нас, пресвята Маріє". Голос її повільно тече згори, наче густий, запашний мед. Героїня, яка відмовилась від пенсії, щоб не бути неморальною, гарна, повна білявка, що пристала до тихого берега. У кишені в неї завжди є медові цукерки для дітей. "В долині сліз,—співає вона,—у цій долині сліз".
І десь далеко гуде літак.
— У понеділок підемо в кіно,— сказав Мартін тихо, не розплющуючи очей.— Так, як ми й домовились. Якщо твоя мати буде на роботі, Больда поглядить В ільму.
— Гаразд,— відповів Генріх,— підемо, як і домовились.
Він усе хотів сказати, що не поїде за місто, але ніяк не міг зважитись. Надто гарно було в Бітенгані, хоч там з'явиться страх — дома в нього ніколи не було такого почуття. Страх перед третім світом, надто великим для нього. Жити між світом школи і його власним можна, так само, як можна поки що жити між його світом і церквою. Він ще не був неморальний, не робив нічого безсоромного. І страх у церкві був інший: свідомість, що так теж довго тривати не може — надто багато всього було під кригою і надто мало поверх неї.
"Долина сліз", краще не скажеш. Гарно співає пані Борусяк.
— В "А т р і у м " нема чого йти, — сказав Мартін.— Там фільм дурний.
— Як хочеш.
— А що йде в "М о н т е-К а р л о"?
— Там дітям перегляд заборонений,— мовив Брілах.
Розкішна русява красуня, схожа на пані Борусяк, тільки що майже роздягнена. Надто палко цілує її смаглявий авантурник. На афіїїіі написано: "Бережіться русявих", а під грудьми в жінки наліплена червона
стяжка: "Дітям перегляд заборонений" — ніби страшна петля стягує жінку й смаглявого авантурника.
— Може, підемо в "Боккачч о"?
— Побачимо, — відповів Генріх, — на пекарні висить афіша, де що йде.
Було тихо, будинок злегка тремтів від ненастанного руху на вулиці, і вікна тихо деренчали, коли проїздила машина чи тридцять четвертий автобус. "В долині сліз",— співала пані Борусяк.
— Ну, тепер біжи додому, — сказав Генріх.—Не будь такою свинею.
Мартін почував себе .невдячним, стомленим, нещасним і не розплющував очей.
— Зараз я йду в пекарню по матір. Потім побачимо, що йде в "Боккаччо".
— Вільма ж спить.
— Збуди її, а то ввечері не засне.
Мартін розплющив очі. В читанці святий Мартін їхав крізь хуртовину, і його золотий меч розтинав плащ майже навпіл.
"В страшній біді",— співала пані Борусяк.
Брілах знав, що Лео не заплатить, але він нарахує йому борг, і це буде його помста за звинувачення в крадіжці. Лео має платити на двадцять марок більше в місяць, а ще десять він би заощадив, і зубний лікар вдовольнився б тридцятьма марками на місяць. Залишається ще триста марок завдатку: купа грошей, недосяжна вершина. Тільки чудом можна добути триста марок, але чудо мусить статися, бо мати плаче через зуби. Лео, звичайно, не платитиме ні на пфеніг більше, і сварки не минути. Коли вже немає іншого батька, то хай би був хоч інший дядько. Усі дядьки кращі за Лео.
— Збуди Вільму, нам пора йти.
Мартін обережно поторсав дитину, і вона розплющила очі.
— До мами,— сказав він тихо. — Хочеш до мами?
— А ти йди додому,— ще раз %мовив Генріх.— Не будь такою свинею.
— Відчепися,— сказав Мартін.
Мати поїхала, Больда десь прибирає в церкві, а Альберт — Альберта треба покарати. Альберт хвилюється, коли Мартін не приходить вчасно, але хай похвилюється. Глюм і Больда все-таки найкращі, він їм подарує
8 Г. Бел*
217
щось — Глюмові фарби, а Больді новий молитовник у червоній шкіряній оправі і блакитну коленкорову течку, щоб вона мала куди складати програми кіно. Мати від нього нічого не дістане, і Альберт також. Хай не пишуть записок, хай не підкреслюють тричі допоміжні слова — "мусила", "повинна була", "не змогла"...
— Ну, швидше, — мовив Брілах,—мені треба двері замикати.
— Я лишуся тут.
— То, может я й Більму лишу?
— Ні, бери з собою.
— Як хочеш. Замкнеш, як будеш іти, а ключа покладеш під хідничок. Але ж і свиня ти...