Брілах уже не ходив до пекарні цілий тиждень, і Мартін намагався зрозуміти його муку, пробуючи уявити собі, що б він сам відчував, коли б мати сказала те слово. Він подумки вкладав його до вуст усіх людей, яких знав. Дядько Альберт просто не міг би сказати цього слова, а от мати — і тут серце Мартінове забилося дужче, він зрозумів Брілахову муку — мати, може, й сказала б. Віль би ніколи не вимовив його, Больда, Глюм, Альбертова мати й бабуся також, воно їм не пасувало — і тільки мати, може, й вимовила б.
На всіх — на вчителеві, на священикові, на продавцеві з павільйону морозива — випробував Мартін те сло-ьо, проте були тільки одні вуста, до яких воно так добре пасувало, як затичка до чорнильниці,—вуста дядька Лео. Лео вимовляв його ще виразніше, ніж Брілахова мати того разу.
Мартін уже не бачив малої прогульниці — було майже три чверті на другу, і він спробував уявити собі, як вона заходить до класу, як буде всміхатися, брехати, її лаятимуть, а вона все усміхатиметься. Це була таки запекла. її неодмінно зломлять — і хоч Мартін уже давно знав від Альберта, що дітей не вбивають, він уявив собі, як її, зломлену, відвезуть на кухню до Фовінкеля. Уявив навмисне, на злість Альбертові, бо починав уже ненавидіти його. Тому, що не знав, куди дітися: у Брілаха дома дядько Лео, а Мартін не хотів бачити вуст, до яких так личило те слово; порожня-порож-нісінька церква, в якій тепер поралася Больда, лякала його не менше, ніж перспектива попасти до ресторану Фовінкеля, де їдять зломлених дітей, де йому неодмінно доведеться блювати в паскудному клозеті серед мерзенних ненажер.
Мартін підійшов ще ближче до "Атріуму" й раптом відчув голод. Була ще одна рада: піти додому, прокрастися на кухню й підігріти собі їжу. Мартін знав напам'ять, як її треба підігрівати, — правила були видерті з газети й нашвидку приклеєні на стіні в кухні: "Не відкручуй до кінця крана, не відходь від плити" (тричі підкреслено). Однак він завше втрачав смак до їжі, як бачив її холодною — про це ще, здається, ніхто не здогадувався: застиглий жир у підливі, засохла картопля, загусла, грудкувата юшка. Та ще й страх, що може надійти бабуся. Тоді на нього чекають п'ятдесят рибних страв у ресторані Фовінкеля — червонувате, блакитняве, зеленаве риб'яче м'ясо, гидкі пухирці жиру, що їх ненажери злизують із шматків вугря, прозорі зеленаві, червонясті, блакитняві підливи, зморщена шкірка вареної пікші, схожа на купку суканців із гумки.
Альберт усе не приїздив, він уже ніколи й не приїде, і, щоб помститися, Мартін почав подумки вкладати Альбертові до вуст те бридке слово, аж доки воно почало йому пасувати.
Думати про батька було надто сумно: вбитий десь на чужині, надто молодий, усміхнений, з люлькою." роті, він нізащо б не вимовив того слова.
Священик аж здригнувся, коли Мартін сказав йогс(
"а сповіді. Сказав несміливо, геть почервонівши, щоб звільнитися від нього. Навіть наодинці з Брілахом вони ніколи того слова не зважувались вимовити. Бліде обличчя священикове сіпнулося, він нахилився вперед, ніби зломлений. І сумно-пресумно похитав голо* вою — не те щоб стримував його чи дивувався, а як людина, що ледве тримається на ногах, ось-ось упаде.
У світлі, що пробивалося крізь фіалкову завісу, бліде, засмучене обличчя священикове здавалося примарним, наче він дуже довго постив. Священик зітхнув, звелів Мартінові розповісти все й почав говорити про "к а-міньнашиї". Каміньнашию вішають тому, хто розбещує дітей. Він відпустив Мартіна, не наклавши на нього покути, а тільки попросив щодня тричі проказувати "Отче наш" і "Богородице діво", щоб стерти з пам'яті те слово. І тепер, сидячи на підмурку, Мартін тричі проказав обидві молитви. Він більше не стежив за машинами — хай собі мерседес проїжджає.
Мартін молився повільно, примруживши очі, і думав про камінь на шию. Той камінь був у Лео на шиї — і Лео опускався з ним дедалі глибше на дно моря крізь синій, зелений морок. Навколо — всіляка риба, чимраз дивовижніша, уламки кораблів, водорості, мул, морські страховиська, а Лео під тягарем каменя опускається все глибше й глибше. Камінь на шиї не в Брілахової матері, а в Лео, що мучив Вільму, лякав її щипцями, бив по пальцях довгою пилочкою до нігтів. Лео, якому так ли-чить те огидне слово.
Мартін доказав останній "Отче наш", останню "Богородице діво", підвівся й зайшов до кінотеатру. Він злякався, побачивши там прогульницю, що розмовляла з контролером. Той саме казав:
— Зараз, зараз, доню, через' кілька хвилин почнеться. Ти йдеш зі школи?
І з вуст її чітко, дзвінко злетіла дивовижна брехня:
— Так.
— А тобі не треба йти додому?
— Ні, мама на роботі.
— А батько?
— Мій батько загинув.
— Покажи квиток.
Вона показала зелененький папірець — адже надворі, на афіші, через бузковий живіт у жінки тяглася біла стяжка з написом: "Дітям перегляд дозволе-н о". Коли прогульниця зникла, Мартін підійшов ближче й несміливо зупинився біля каси. В скляній кабінці сиділа темнокоса жінка й читала. Вона підвела очі й усміхнулась йому, але Мартін не відповів. Усмішка не сподобалась йому: щось у ній нагадувало те слово, що його Брілахова мати сказала пекареві. Жінка знову втупила очі в книжку, а Мартін пильно дивився на її білий, як сніг, проділ, на чорні, з синюватим відтінком, коси. Вона ще раз підвела голову, відчинила віконечко й спитала:
. — Що тобі треба?
— Скоро початок? — тихо спитав Мартін.
— О другій,— відказала жінка й зиркнула на годинник, що висів позад неї. — Через п'ять хвилин. Дати тобі квиток?
— Так, — відповів Мартін і раптом згадав, що запросив Брілаха подивитися в понеділок цей фільм.
Жінка усміхнулась, поторсала зелений, жовтий і синій валочки з квитками й спитала:
— Яке місце?
Мартін розстебнув кишеньку на штанях, дістав гроші і сказав:
— Перше місце, десятий ряд.
І подумав: "Хай тепер Альберт почекає. Добре буде самому посидіти в темряві. А в понеділок можна піти з Брілахом на якийсь інший фільм".
Жінка відірвала квиток із жовтого валка й підсунула до себе гроші.
Контролер уже чекав, суворо поглядаючи на нього.
— А ти вже був у школі? — спитав він.
— Був, — відповів Мартін і, не чекаючи другого й третього запитання, додав: — Моя мама поїхала, а батько загинув.