Під час війни всюди на узбіччі доріг, де зупинялись німецькі обози, бачили бляшанки з-під мармеладу їхньої фабрики: наліпки з Альбертовими ескізами, підписи, що їх робив Рай. Французькі діти грали тими бляшанками в футбол, для російських жінок вони були коштовною знахідкою. І навіть як наліпка була вже давно відірвана або подерта, а сама бляшанка заіржав-лена й побита, вони все одно пізнавали її із штампованої монограми Раєвого тестя "Е. Г." — Едмунд Гольштеге. І навіть коли ночували десь у затхлому приміщенні і в темряві натикалися на бляшанку, що торохтіла під рукою, зустріч була неминуча: можна було відчути, намацати там, де в бляшанку вставлено дужку, опуклі літери "Е. Г." й стилізовану вишню, Альбертів витвір.
Армія на своєму переможному шляху залишала не тільки гільзи снарядів, зруйновані будинки й забиту худобу, а й бляшанки з-під мармеладу. В Польщі й у Франції, в Данії і в Норвегії, на Балканах — усюди можна було прочитати на бляшанці з-під мармеладу вислів, що його склав Рай: "Дурний той, хто варить сам повидло, для тебе його наварить Гольштеге". Слова "Дурний той, хто варить сам повидло" були надруковані великими червоними літерами, все інше — трохи дрібнішими. Той вислів був наслідком тривалої наради з дирекцією, після якої вони розпочали кампанію проти домашнього повидла. Але кампанію довелося припинити, бо втрутились органи пропаганди націстської партії, які з свого боку вважали, що вміння варити повидло — велика цнота щиро німецької господарки. Але наліпки й плакати були вже надруковані — а під час війни такими дрібницями не цікавились, їх поналіплювали, і згодом вони попали аж у глиб Росії.
Перший рік війни Альберт і Рай прослужили в різних частинах, на різних фронтах, але навіть бувши далеко один від одного, бачили те саме: в передмістях Варшави і біля Ам'єнського собору валялися німецькі бляшанки з-під мармеладу.
Крім того, вони ще одержували од Неллиної матері пакунки з гарними, зробленими з хромованої бляхи мініатюрними баночками мармеладу — рекламними сюрпризами, що їх безкоштовно давали кожному, хто купить три великі банки. І Неллина мати занадто часто писала про те, як добре йдуть справи на фабриці...
У пивниці нікого вже не було. Пиво видихалося і було таке несмачне, що Альберт, надпивши трошки, відсунув склянку. Потім оглянув ряд пляшок на полиці й сказав, не піднімаючи голови:
— Дайте мені, будь ласка, чарку шварцвальдської вишнівки.
Та пальці в господині вже не рухалися, клубок вовни й дротики впали на підлогу, і, підвівши голову, Альберт побачив, що вона заснула. По радіо жіночий голос тихо, співав південноамериканську пісню. Він устав, зайшов за прилавок, налив сам собі вишнівки, підняв клубок і дротики й подивився на годинник: була вже третя ночі. Альберт пив горілку поволі, майже по краплі, потім запалив люльку. Нелла, напевне, ще не лягла, йому ніколи не щастило дочекатися в місті, поки вона засне. І хоч що б він їй казав, вона все покірно вислухає. Про Раєву ненависть до Віліброрда, і про Раєву цинічність, і про його снобізм, і про те, що перед смертю він за п'ять років не написав жодного вірша — лише рекламні підписи, і що вона винна в створенні фальшивої легенди.
Він допив горілку й збудив господиню, поторсавши її легенько за плече. Вона зразу ж прокинулась, засміялась і сказала:
— Ото розіспалася! Якби не ви, то мене й пограбувати могли б.
Вона встала й вимкнула радіо. Альберт поклав гроші на прилавок, вийшов на вулицю й почекав господиню, що опускала жалюзі й замикала двері.
— Сідайте,— сказав він,— я довезу вас додому.
— От добре,—зраділа господиня.
Був понеділок, люди на вулиці майже не показувалися, тільки великі вантажні машини з городиною їхали в напрямку ринку.
Через господиню Альберт зробив гак, висадив її й повільно рушив додому.
Нелла ще не спала. Вона навіть не прибрала в кімнаті: всюди стояли склянки, філіжанки, тарілки з недоїденими бутербродами, розкришене печиво в скляних вазочках, порожні коробки з-під сигарет. Навіть попільничок не спорожнила. Пляшки стояли на столі, на* вкруги валялися корки.
Нелла сиділа в кріслі й курила, втупивши очі кудись у далечінь. Часто йому здавалося, що вона сидить там вічно й вічно сидітиме. Він мав на увазі всю силу й вагу слова "вічно" — сиділа отак бозна-відколн в темній кімнаті, відкинувшись на спинку зеленого крісла, й курила, втупивши очі в далечінь. Проте запарила каву й накрила кавник старим ковпаком, щоб не прохолов. Коли вона зняла ковпак, свіжа, яскрава зелень кавника видалась Альбертові єдиною свіжою річчю в цій кімнаті, де навіть квіти, що їх поприносили гості, були ніби насичені димом сигарет або лежали ще, загорнуті в папір, на столі в передпокої. Неллина неохайність здавалась йому раніш привабливою, але відтоді, як вони стали жити вкупі, Альберт зненавидів її.
Якщо кавник стоїть на столі, то ніч буде довга, він знав. Альберт ненавидів каву, ненавидів Неллу, її гостей, безглуздо змарновані ночі, але як тільки Нелла усміхалася, він забував свою ненависть: у тому єдиному, неповторному русі м'яза на її обличчі таїлась могутня сила. І хоч Альберт знав, що усмішка та машинальна, він ніколи не міг устояти перед нею, бо щоразу знову вірив, що Нелла усміхається йому. Він сідав і починав автоматично говорити те, що тисячі разіЬ говорив у таку мить і за таких обставин. Нелла любила такої пізньої години виголошувати довгі монологи про своє змарноване життя, освідчуватися йому або розписувати, як би все було, коли б Рай не загинув. Вона щосили намагалася повернути час назад, відкинути все те, що відбулося за ці десять років, і втягти Альберта в свої мрії.
О пів на четверту Нелла вставала, ще раз ішла запарити каву, і, щоб не залишатися самому в цій кімнаті, яку він знав уже двадцять років, у кімнаті, сповненій тютюновим димом і спогадами про Рая, Альберт збирав докупи склянки й брудні тарілки, висипав попіл із попільничок, розсував зелені завіси й відщтняв вікно. Потім ішов до Нелли на кухню, брав із шафи вази, наливав у них води й ставив туди квіти. А відтак стояв біля газової плити поруч із Неллою, яка чекала, поки закипить вода, їв холодне м'ясо або смачний Неллин салат, який вона завжди тримала напоготові в холодильнику.