Тоді її міг заспокоїти тільки Альберт або Глюм, і ;гому краще було, щоб він залишався вдома, бо Нелла боялась своєї матері.
Отже, він просиджував два дні на тиждень із Нелли-ними гостями, охороняючи хлопчиків сон, і був завжди готовий, немов та пожежня, втихомирювати, як виникне потреба, Неллину матір.
Альберт не ображався, що потім, коли гості розходились, йому накидали роль шофера таксі: він підвозив Неллиних гостей до трамвайної зупинки, а як було дуже пізно, то до трамвайного парку, звідки цілу ніч щогодини від'їздив трамвай. А коли мав бажання, то розвозив їх поодинці додому. Альберт намагався якнайдов-ще пробути в місті, бо завжди хотів, щоб Нелла вже спала, як він повернеться.
Гарно їхати самому вночі: вулиці порожні, сади огорнуті густою темрявою. Він дивився на картини, ви-чаклувані з мороку фарами його машини: на рухливі, різкі, дуже чорні тіні й на жовто-зелене газове світло вуличних ліхтарів, холодне, мов крига, світло, яке він любив і яке навіть улітку викликало уявлення про великий холод. Сади й парки, залиті тим жовто-зеленим світлом, навіть у цвіту здавалися нерухомими, холодними, ніби мертвими. Часто він виїздив на кілька кілометрів за місто, поминав сонні села, вибирався на автостраду, мчав якийсь час нею з величезною швидкістю, а на першому ж роздоріжжі повертав назад до міста. І кожного разу відчував глибоке хвилювання, коли в світлі фар виринала людина, — здебільшого то були повії, що стояли якраз на видноті, коли на поворотах водії вмикали далеке світло: самотні, бездушні ляльки в строкатому одязі, що навіть не усміхалися, як хто-не-будь проїздив повз них: білі ноги на темному тлі, залиті яскравим світлом. Вони завжди нагадували Альбертові старовинні різьбленні фігури на носі корабля, і здавалося, що корабель потонув, а вони стоять, і фари раз по р43 вихоплювали їх із темряви на поворотах. Альберт дивувався, як добре вибирали вони місце, але ще ніколи не бачив, щоб машина зупинилась і хтось узяв дівчину.
Там, де кінчався міст, коло сходів притулилася маленька пивничка, що була відчинена цілу ніч. Альберт випивав склянку пива й чарку горілки, аби тільки довше не повертатися. Господиня вже знала його, бо гості бували часто, і кожного разу він розвозив їх додому, щоб не залишатися на самоті з Неллою.
Часто він сидів у тій пивничці дуже довго, думаючи про речі, що мимоволі поставали в пам'яті через Нел-линих гостей. Коло столиків звичайно сиділо кілька матросів із рейнських суден, граючи в кості, з репродуктора тихо лунали чужі голоси, а маленька чорнява господиня плела біля грубки. Вона завжди розповідала Альбертові, для кого плете: світло-зелений светр для зятя, руденькі рукавички — для дочки. Та найчастіше вона плела гарненькі штанці для онуків. Взірці господиня вигадувала сама, а часто питала поради і в Альберта, і він давав їй багато вказівок. Раз навіть порадив на світло-жовтій сукні для чотирнадцятирічної онучки виплести темно-зелені пляшки з різнобарвними наліпками. Сам намалював їй узірець кольоровими олівцями, що їх завжди носив із собою, на білому цупкому папері, в який вона загортала матросам холодні котлети й битки. Іноді, коли він починав думати про всі ті речі, що їх згадував через Неллиних гостей, то засиджувався до третьої або й до четвертої години ранку.
Перед війною Альберт був кореспондентом однієї маленької німецької газети в Лондоні, але газета витурила його, і після смерті Лін Нелла наполягла, щоб він повернувся до Німеччини. Неллин батько влаштував його на своїй мармеладовій фабриці, щоб він не був на очах. Тут він разом з Раєм до самого початку війни вів маленький статистичний відділ. Всі кошти вони витрачали на вигадки, що не стільки давали користі фабриці, скільки були їм самим своєрідною посвідкою особи:
Альберт із Раєм могли кожної миті довести, що виконують розумну, не пов'язану з політикою роботу, беруть участь у так званому трудовому процесі. В їхній робочій кімнаті завжди панував розгардіяш, здатний викликати уявлення про жваву працю. На креслярських дошках були приколоті ескізи, навколо валялися тюбики й пензлі, на поличках стояли відкриті пляшечки туші, а з відділу збуту щонеділі приходив звіт, заповнений цифрами, які вони потім переносили на свої таблиці: стовпчики цифр проти кожної німецької округи, що~по-тім оберталися в крихітні слоїки мармеладу на кольорових географічних картах.
Згодом вони почали придумувати нові назви до нових сортів мармеладу і так ретельно провадили свої підрахунки, що могли коли завгодно сказати, де й скільки з'їли або з'їдять мармеладу і якого саме. Вершиною їхнього цинізму була пам'ятка під назвою: "Виробництво і збут ароматного варення Е. Гольштеге", видана 1938 року, до двадцятип'ятиріччя з дня заснування фірми. То була надрукована на дуже гарному папері брошура з багатьма ілюстраціями, розіслана безкоштовно всім клієнтам. Альберт робив ескізи нових плакатів, Рай складав нові підписи, а вечори вони проводили з Неллою і небагатьма друзями, яких можна було ще мати 1938 року. То був дуже напружений час, і вечорами їхнє стримуване роздратування не раз проривалось, особливо як приходив патер Віліброрд. Рай ненавидів Віліброрда, того самого, що тепер завзято робить із нього культ. Кінчалося це здебільшого однаково: вони так допікали Вілібрордові, що той ішов геть, а самі потім напивались, обмірковували, чи можна емігрувати, і другого ранку спізнювались у своє бюро, голова тріщала, і, бувало, охоплені раптовою люттю, вони рвали всі свої малюнки й таблиці.
Та минав день, і вони знову починали малювати, винаходячи нові принади для споживачів, нові категорії й відтінки кольорів, щоб графічно схарактеризувати різні гатунки мармеладу. А останнім їхнім витвором, перед тим, як їх забрали на війну, був історичний огляд, у якому Рай поставив собі за мету довести, що вже люди кам'яного віку, римляни, греки, фінікійці, євреї, інки й германці, втішалися мармеладом. У той витвір Рай уклав усю свою уяву, а Альберт — весь талант художника.
Вийшов справді шедевр, що дав підприємству багато нових клієнтів. Але тепер уже їх не треба було, бо з'явився новий клієнт, що поїдав мармелад без жодної реклами,— війна.