Потім посварився на нього хворим пальцем, на якому теліпалася вже зовсім брудна пов'язка.
— Ти у нас в місті і в школі ще зовсім чужий, — сказав Філько, — і я тебе дуже прошу: будь хоч раз людиною. І ти будеш нею, даю тобі слово честі!
Він сказав це саме вчасно, бо цієї ж хвилини помітив Аристарха Аристарховича Аристархова. Руки у нього були цього разу опущені і не займали багато місця, бо рядом з одного боку стояв Костя-вожатий, людина ще зовсім молода, а з другого — директор, старий і добрий чоловік.
— Зараз же відшукайте Тетяну Сабанєєву і покличте її до мене, — сказав Аристарх Аристархович.
У голосі вчителя не було жодного лагідного звуку.
Гладкий хлопчик і Філько перезирнулися. Потім обидва глянули на Колю і низько вклонилися Аристарху Аристарховичу Аристархову.
Ім уже не хотілося ні битися, ні сваритись.
Де ж ми її знайдемо? — сказали обидва. — Ми її ніде не бачили. Як же ми покличемо її до вас, Аристархе Аристарховичу?
Сказавши так, вони трохи відступили і, обнявшись, пішли коридором, неголосно наспівуючи відому всім пісеньку:
Громадо, громадо, єдина сім'я!.. Гренадо, Гренадо, Гренадо моя!..
XVIII
Увесь ранок вони співали цю пісеньку, а Таня все не приходила в клас. Коли ж вона не прийшла на уроки і в останню годину, хлопці замовкли. Сиділи тихо, як і всі інші, але пальці не тримали пера, мозок нічого не запам'ятовував.
Такою ж тихою і неуважною була й Олександра Іванівна. Вчителька всім подобалася своєю красою й веселістю, але тепер вона хвилювалась, і зірочка у неї на грудях сяяла ніби не так яскраво, як досі.
Де ж вона, куди могла піти? Ось уже останній урок, а Тані немає ні тут, ні вдома. Невже ми не знайдемо її, діти? — питала Олександра Іванівна. — Є ж у неї друзі! Чи їх нема — виходить, так?
Дивний вигляд має спустіла після занять школа. Гомін вщухає, мов дощ, який раптово пролився над лісом. Під вагою краплин ще крутиться на осиці листя, а серед ялин уже блукає мовчання.
Тихо і в школі. Тільки інколи, ніби остання краплина, що впала з гілки на корінь, десь у кінці коридора продзвенить дитячий голос або, наче вітер по каменю, промчать по цементних плитках чиїсь швидкі ноги.
А сьогодні довго лунали кроки! Діти блукали коридором і в кінці його і на початку. Вони виходили на подвір'я, обходили навколо вартового, якого Таня майстерно 1 виліпила із снігу. Вологий вітер проїв його плечі, на шоломі висіли бурульки, а все-таки він дивився далеко, він і досі бачив суворе море.
— Може, вона знову пішла на річку, — сказав Коля Фількові.
"А може, вона знову стоїть сама в гайку і плаче", — подумав Філько.
Вони розійшлися біля воріт.
Коля прибіг на ковзанку. Він спустився до барж, пройшов стежкою, котру засипав сніг, ступив на край чистої криги. Важко було впізнати річку тепер. І поблизу, і вдалині спокійно лежав сніг. Холонули і блищали гори. Навколо ковзанки не гойдалися гірлянди з ялинових лап. Вони впали, їх поховали замети, мов сипучі піски.
Коля кілька разів гукнув Таню. Але річка навколо тільки засліплювала його і мовчала.
А зовсім на іншому кінці міста — в гайку — кликав Таню Філько. Він стояв на узліссі в кущах, як стояв уже одного разу. Тоді падав перший сніг, такий легкий, щог здавалося, його разом з гайком можна було винести на долоні. А тепер під вагою снігу зігнулися віти старих ялин, вгрузли у нього по груди молоді берези. Але Філько все-таки гукав. І коли б хоч луна відповіла на його благання і крики, він би ліг під кущі і заплакав — дарма що був сам.
Проте ніхто не відповідав. І Філько пішов назад, грузнучи в глибокому снігу.
З Колею вони знову зустрілися біля воріт. Потім залізли у роздягальню, в найдальший куток, і тут у тривозі подивилися один одному в очі.
— Що тепер робити? — спитав Філько.
І раптом почули тихий плач. Плакав хтось у темряві біля стіни, де сторож складав дрова для груби.
— Таня! — крикнули вони обидва.
Але це плакала Женя, втиснувшись між стіною і грубою, її обличчя не було видно.
Філько взяв дівчинку за плечі і повернув до себе.
— Ти нікуди не ходила? — спитав він.
— Ні,— відповіла Женя.
— Так чого ж ти плачеш?
— А може… — сказала схлипуючи Женя, — може, вона вже вмерла.
Тоді Коля, який ні про що не питав і ні про що не говорив, пішов у куток і сів на підлогу, притиснувши голову до колін.
А тим часом нагорі в кімнаті, про яку всі забули і де звичайно зберігалося піонерське майно, спала Таня.
Прапорці та плакати на довгих древках з усіх боків оточували її. Портрети висіли похило, як птахи, от-от готові злетіти, барабани валялися на підвіконні, сурми блищали на цвяхах.
Піонерське майно! Світ звучних речей дивився на неї з кутків.
Як гірко було розлучатися з ким навіть у сні!
Навіть у сні, кажу я, бо милостивий сон помітив, як тяжко було Тані, прийшов до неї, і вона міцно заснула в тому кутку, де з самого ранку просиділа на товстому матраці, набитому тирсою.
Але й добрий сон не міг нічого вдіяти з її невсипущою уявою.
І снилися їй збори ланки.
Снилося Тані, немов у цій самій кімнаті, де вона спить, сидять її друзі — хто де: на барабанах, на табуретках, на дерев'яній кобилі, оббитій чорною клейонкою. їхні рухи грізні, обличчя суворі, і очі дивляться просто в Танине серце, але не досягають його. їхні погляди мигтять і ламаються, мов промінь, закритий раптово рукою.
Судіть її страшною помстою, — каже людина, яку Таня не знає.
Дивно вдягнена ця людина: до шинелі пришито пелеринку, на плечах блищить комір з куниці, а обличчя зовсім не видно: довге волосся закриває його з боків.
— Судіть її,— каже людина знову, — вона жорстока.
— Так, так, вона жорстока, — повторює за незнайомим Женя. — Це вона звеліла засмажити мою красиву рибку. А рибка була золота.
— Судіть її — вона заздрісна.
— Так, так, вона заздрісна, — повторює гладкий хлопчик. — Вона заздрить Колі, це ми всі бачили. Вона повезла його у буран, щоб зовсім занапастити.
Голос у Тані занімів, губи змертвіли, вона не може нічого сказати.
І людина в пелеринці підходить до неї ближчі, а Таня відступає до стіни. Вона з острахом упізнає в незнайомій людині Гоголя, портрет якого висить над дверима.
— Ох, я така нещасна! — ледве чутно шепоче Таня. — Хто захистить мене? Я нічого не знаю.