Вони рвучко обнялися, й навіть кисла брага з кобилячого молока потім не здалася Боримислові такою гидкою, як бувало раніше, коли мусив пити, щоб не образити степовиків.
І се переважило на новому сході віча. Можі з усіх земель уже знали, що бродники, які, власне, й не були зобов'язані, бо не обирали Великого князя, доброхіть прилучили до нової постійної раті десять тисяч комонців з обвозами та споживною худобою. Тепер загальне віче розділилося за племенами та землями й вирувало до самого смерку, коли ж уранці зібралося знову, вагань більше не було. Ті, що погоджувалися доброхіть пристати до нового полку, заходились таборитися коло Росі, й волохи, озброєні ножицями та бритвами, чинили ратникам священне постригання, голячи бороди та чуби, лишаючи тільки вуса та кіску на маківці, чорну, кару чи руду.
— Як у давнину, — пояснив Людомир, і молодий Великий князь вирішив, що се його думка й задум. — Тепер косу носять лише князі, колись же носили всі вої племені.
Великий князь усміхнувся. То було навіть урочо: полк на сто тисяч косатих князів, а він буде князем над тими князями. Й ліпшої клятви за те постригання годі було й шукати.
У день, коли став Данапр-Славута, до Боримисла прийшло з уклоном перше сольство як до володаря всіх земель і царя. Се були греки, й привів їх син Креса людянин Мах.
Великий князь іще не знав, куди йому наперед рушати: додому, в Іскорость, де не був уже сім місяців, а чи на низ, у гирло Данапру-Славути. В Іскорості, рідному городі, лишилися два його молодші сини, Гостомисл і Житислав, за якими встиг скучити, й жона, жупаниця Десанка, до якої зовсім не тягло. Тимна розповів йому про те опівнічне чарування під стінами заснулого хорому, й Великий князь, прилучивши до сього й свої спогади, був тепер цілком переконаний у нечистих замірах жупаниці Десанки. Перед очима йому щораз частіше почав з'являтись Оленчин образ, і навіть думка побачити теперішню жону здавалась нестерпною. Винна мусила понести кару.
Велеслав одужував, і на вустах йому з'являлася трохи сумовита півусмішка одним кутиком губів. Боримисл намагався тримати сина віддалік, але той усміх його страшенно розчулював: так усміхалась Оленка…
Греки привезли великі дари й золотом, і красною скорою, й вином, і дорогим посудом, і тканням копривним та паволочним єгипетським. А Мах сказав:
— З уклоном до-до те-тебе мілетяни, шахиншаху!
— За чим вони прийшли? — трохи збентежився його звертанням Боримисл. Хоча те слово пасувало й ділам його, й давньому родові, бо рід його правив у Древлянщині з незапам'ятних часів, одколи, як повідають, прийшли з Дунаю вічні войовники-велети й стали на Данапрі, й Прип'яті, й Десні жупанити та панувати, але й велети тепер звалися хто русином, хто древлянином чи северином, і слово чужинське "шах" не нагадувало їм нічого доброго.
— При-прийшли благати тебе, шахиншаху, аби ти пустив їх у землю свою на сидіння.
По ліву руку від Маха стояв кремезний грек із рудою, мов жар, бородою та засмаглим видом поморця, праворуч спирався на довгий, удвічі вищий за нього ціпок із золотою булавицею зовсім дрібненький миршавий старчик, сивий і доброокий, який чимось нагадував Боримислові тисяцького воєводу — вивідника Годана, хоча той і не мав бороди.
— Се мо-мої друзі, — сказав Мах і кивнув спершу на молодого руданя: — Прокл, поморець, і гість, і Діодор, евпатрид з ді-діда-прадіда, син мілетського басилевса.
Ті низько вклонилися молодому біловусому князеві, й Мах, затинаючись, розповів, що теперішній тиран Мілета, Гістіей, який служить Дарієві, домігся вигнання й сих двох, і ще безлічі інших евпатридів, і технітарів, і купців з Мілета за те, що хотіли відкинутись од перського шаха й допомагали скіфам.
На ту "допомогу" Боримисл тільки посміхнувся, бо греки лишились вірними робами Дарія, взагалі найкращими в світі робами, як сказав був Лютиборові Пугачичу сей-таки Мах, але люди просили захисту, й жупан змовчав.
— А де є той твій… — Він звів чорні брови, намагаючись пригадати важке грецьке ймено, й урешті таки пригадав: —…отой Мільтіад?
— Жиє, — відповів Мах по хвилі. — Забоявся втратити свій жезл демагога.
— Хіба він не тиран?
— Демагог. Усі прав-вителі довкола Геллеспонту велич-чають себе демагогами, себто вождями, хоч вони такі самі басилевси, як і ті, що називаються тиранами.
Се роз'ятрювало старі виразки, й Великий князь поцікавився, скільки ж греків просять у нього притулку й де хочуть осісти.
— Со-сотень п'ять із сім'ями та робами, шаху, й просяться в гирло Тіри чи в Таврію.
— В Таврії господарі — туричі, їх нехай і молять! — несподівано для всіх сердито зблиснув очима Боримисл, ізгадавши впертого турицького князя Переяслава, чия хата виявилася справді скраю, бо вогонь нашестя випадково обминув її. Але Великий князь узяв себе в руки: людей сих привело горе, з туричами ж греки споконвіку не мирилися.
— Кину на віче, — сказав він, адже пустити чужинців у свою землю сам не мав права.
Віче зібралося не чорне, як при підперізуванні мечем Юра, а старійше, бо всі діди ще стояли серед раті, й Великий князь насилу вмовив бородатих мудрагелів дати грекам пришиб. А ввечері того-таки дня гукнув мілетських слів і мовив їм волю віча:
— Сідайте в гирлі Богу, там уже є малий торжок ваш — городіть і город, коли маєте хіть на се. Й стережіть Бог од усякого татя, а я стерегтиму й вас. Лише ходіть роті за поконом отців і дідь ваших.
Діодор із Проклом тут же заклялись, гукнувши в свідки всіх кумирів Олімпу, що ніколи не забудуть ласки скіфів і не потопчуть своєї дружби з ними. Особливо велемовним був рудобородий поморин Прокл, який чимось одразу сподобався Боримислові, певно, що до нього прихильно ставився й Мах. Переслухавши їхні присягання, Боримисл дозволив їм іти, Маха ж затримав:
— А пощо не ходив роті ти, людине? Хіба не маєш бажання лишитися в моїй землі?
Мах задумливо покрутив головою, та не сказав і слова.
— Я знаю про тебе все, — повагавшись, мовив Боримисл, бо й справді все відав і про сього похмурого заїкуватого людина, й про його вітця, чию смерть у священних хвилях Дунаю бачив оддалік, і про їхнє плем'я, й про в'ярмлену землю й хотів бодай якось прихистити й приголубити нещасного царевича. — Лишайся тоді в мому військові, — сказав він. — Дам тобі й робів-персів, і роб, і жону візьмеш, котру зволієш… — Мах і далі журно крутив головою. — Пощо ж? — Боримисл згадав свої юні літа, згайновані в полоні серед чужих людей, і сей уже немолодий чоловік здався йому дуже схожим на того заложника-таля в хоромі єгипетського фараона Аб-мосе. — Зоставайся серед друзів, людине!