Радість уміцнила Тимні коліна, й він майже побіг уперед. Се був Бог, його рідна річка, біля якої народився й виріс, і всі дотеперішні поневіряння здались йому нікчемними й дріб'язковими, бо своя домівка й своя земля додають людині й сили, й зваги, й волі до боротьби. Берег був високий і крутий і тягся так не знати куди в ліву й у праву руку. Тимна лежав на дрібному мокрому пирії й у заполоні раптового почуття ніжно гладив його розчепіреними пальцями. Малий теж опритомнів і сидів поряд, дивлячись на свинцево-сіру гладінь Богу в дрібненьких брижиках.
— Осе, — сказав Тимна.
Жупанич перевів на нього страдницький, по-старечому розумний погляд:
— Дійшли вже до тата?
Можик одвернувся назад і важко зітхнув. Малюкові слова повернули його на землю. Він сів, і серце йому тривожно стиснулося. На гребінцеві найближчого пагорба майнула караката постать комонця. Тимна встав навколішки й приклав руку до віч, хоч сонця на небі не було вже хтозна й од коли, й побачив ще одного комонця — вже збоку під горою. Третій гнав коня правіше, за добрі гони від нього. Й коли Тимна встав на ноги, пособивши собі здоровою рукою, зміг вирізнити й їхні чорні корзна. Повагавшись, куди втікати, він узяв малого Велка під пахви й почав обережно, ногами вперед, спускатись урвищем до річки. Мокрий пісок, перешарований глиною, з шерхотом зривався з-під роздертих поробошень, і щодалі, то дужче, й десь із середини крутих урвищ твердь під хлопаками зрушила й вони полетіли сторч головою. Тимна спам'ятався, коли пісок, закидавши їх майже повністю, перестав сипатись. Насилу випручавши ноги з важкої товщі, можик почав одкопувати Велеслава. Хлоп'як теж борсався, розбурханий падінням і переляком, і сам пішов до річки. Тимна, який ще вагався, чи спробувати сховатись у кручах, чи таки пливти на той бік, побіг за жупаничем.
Вода здалася теплою, мов калюжа під сонцем.
— Удержишся? — спитав можик.
— Угу…
Велеслав схопився йому за шию обіруч, і Тимна поплив, допомагаючи ногами, та серед річки відчув, що руки жупанича слабнуть і сприсають, ледве встиг підхопити його, перевернувся горілиць і побачив персіян. Їх виявилося п'ятеро, двоє гнали кручею проти води, інші двоє неслися за водою шукати похилішого місця, п'ятий же зліз із коня й цілився на втікачів стрілою. Кидав круто вгору, та знаряддя не долітало, й Тимна, вже діставши ногою дна, подумав, що Все залежатиме тепер од того, чи він, чи нападники перші дістануться лісу.
Жупанич ледве блимав, Тимна присів, узяв його на спину й, крикнувши: "Держись!", важко побіг до лісу. Кроків за п'ятдесят озирнувся. П'ятий персіянин уже теж гнав услід за тими, що шукали злазки проти течії, а ліс іще був далеко, страшенно далеко. В грудях у Тимни хрипіло й пекло, рука, розвереджена при падінні, почала аж тепер боліти, гостро й нестерпно, за кожним кроком тисячі голок упиналися можикові в долоню, й у лікоть, і в плече. Й коли він став, щоб перевести подих, й озирнувся, персів уже ніде не було, й річка теж сховалася за похилим берегом, бо тут почалась мочариста долина.
Зібравши рештки сил, Тимна добіг до лісу, тоді, перепочивши й одхекавшись, побрався поза першими кущами на полудень. Він то скидав хлоп'яка, коли тому ставало краще, то знову піддавав собі на плечі, бо Велеслав раз у раз м'якнув і падав додолу, й вони йшли, продираючись хащами, доки попереду блиснула галявина. Почувши гупіт і хропіння, Тимна визирнув з-поза дерев і сахнувсь. Просто на нього нісся комонник, той самий, що допіру стріляв з лука. Тимна впізнав його по багатій збруї вороного коня. Тоді він здалеку не зумів роздивитися його, тепер же йому кров у жилах захолола. То був перс, на якого казали Мертва Голова. Тимна впав у високі зарості жаливи й притиснув рукою малого. Перс, ляскаючи коня нагаєм, майнув десь добре стороною, та Тимна лежав, аж доки він повернувся назад. Селезінка вороного коня тепер лунко кевкала, Велко марив, і хоч перс не міг почути з такої відстані, Тимна затуляв малому спраглі, порепані вуста.
Коли в лісі настала тиша, він почав, лігши долілиць, тягти собі Велеслава на спину, нарешті затяг і звівся навколішки, та щойно здолав випростатися, малий, геть непритомний, зіслиз і впав, розвередивши Тимні рану. Сльози виступили можикові на очах і побігли, скапуючи з краєчка носа, та він не міг їх обтерти й навіть не помічав, знову й знову тягнучи безвільне тіло собі на спину.
Він вирішив дати гаку й заглибивсь у ліс. Перси вже помітили, що йде до Богу, й він мусив їх обдурити. А коли попереду знову засіріло небо й дерева кінчилися, Тимна збагнув, що перехитрив не персів, а самого себе. Річка повернулася тугим закрутом, і Тимна ввесь час ішов із Велеславом на плечах понад берегом. Ліс і з сього, й із того боку підходив до самої води, можик скинув малого на мокру від мряки траву й думав, одхекуючись, що йому робити й куди йти далі. Мав би човник або колоду бодай, міг би переправитися на стрічний берег, лишивши персів тут, хай би гукали його й нишпорили в лісі до впаду. Та ні човна, ні плотика, ні колоди ніде не було, а сил пускатися плавом, та ще й з важезним, наче каменюка, жупаничем, уже не мав.
Тимна ледве підвівся, взяв його за руку й повів берегом угору, тримаючись поза кущами. Вуха його нашорошено стежили за кожним згуком різномастого лісу, очі ж пильнували берега по той бік води. Так він і йшов, кульгаючи обома ногами, бо одну натер, а другу вдарив при падінні з кручі. Й десь аж по другій гоні став і здивовано заблимав на жупанича:
— Так ти сам ідеш?!
Малий розважливо кивнув, глянувши на старшого товариша лівим оком, бо праве геть заросло.
— Сам…
— А я йду й не видю!
Се була гарна прикмета й добра полічба, й серце Тимни виповнилося ніжністю до малого міжнього хлопака й твердою впевненістю, що сього разу їм пощастило втекти від персіян. Стиснувши Велеславові кволу руку, він повів його далі, й навіть корчаги перестали чіпляти їх за ноги й за подерті поли.
Та жодну радість кумири не дають людині задарма, за все треба платити й відшкодовувати, й у сьому Тимна протягом останніх днів пересвідчився вдесяте й усоте. Щойно береги попереду розсунулись і річка стала довгим розлогим озером, яке з кожним кроком ширшало й ширшало, й Велко прошепотів, дивлячись назад: