— Коня! Коня сюди!
Й кінь тієї миті теж постав перед ним, високий і крутов'язий, укритий червоною попоною з довгими, під коліна, китицями. Дар'явауш хвацько вихопився в сідло, відтрутивши євнуха, який підставляв цареві свою круглу й м'яку спину. Півсотня безсмертних, не чекаючи повелі, теж пришпорила коней, і шістдесят стадій між першим та другим валом Дар'явауш подолав менш як за годину.
Багабухшу він побачив сам — упізнав по однорогому шоломі чільника царських комонців. Із сього боку вал був похилий і вже добре втоптаний, і Дар'явауш зострожив. Останні лікті перетомлений кінь здолав майже навколішках. Цар зіскочив на покляклі ноги й спробував прибрати байдужішого вигляду, та в паху нило й тягло, й він ледве втримався, щоб не кривитись. Багабухша, не скидаючи шолома, підійшов і поцілував царя в праве плече, трохи нижче від бронзової пряги, що тримала корзно й водночас охищала при наглім ударі. Золотий ріг порожньо дзенькнув об так само золотий, з багатьма кулястими ріжками вінець Дар'явауша, й коли врочисте віншування скінчилося, цар стримано поспитав Багабухшу:
— Що таке пустеля?
Опасистий чільник комонної раті тепер, коли се не шкодило його гідності, скинув шолом, узяв рукою за ріг, а другою втер спітніле чоло з широкою червоною смужкою від скроні до скроні. Сиве волосся Багабухші зляглось мокрими віхтями, й він їх розчесав п'ятірнею. На таке запитання можна було тільки посміхнутись, і вельміж посміхнувся, та тут-таки й спохмурнів. А Дар'явауш, не дочекавшись відповіді, склав руки на грудях і поглянув у далеч, де ледь бовванів наступний, третій вал восьмирядної оборони.
— Пустеля, — сказав він тихо, — се те, де нічого палити. Правильно речу, Багабухшо? Й ти ж так само мислиш?
— Так, — зітхнув чільник царських комонців і суворо глянув на кількох тисяцьких та підліших воєвод, що стояли віддалік і дослухалися
— І я так мислив, та один мудрець, показав мені, що мислимо по-дитинському, — криво поглянув на нього цар царів. — Бо ж пустеля — се те, де й вони, — він махнув рукою в бік невидимого ворога, — й ми почуватимемось однаково. Погано, але ж однаково! Ти чуєш? Досі вони втікали поперед нас попаски, ми ж мусили ковтати попіл та сажу й терпіти розбій і розлад у раті за кожну корову й кожного віслюка. Не треба було нам спинятися — мали б гнати їх і далі, та… — він не доказав якоїсь думки, що видалася йому надто образливою, й сказав те, задля чого приїхав сюди сам, не чекаючи ні гінців, ні вістоносів, бо згаяно багато, надто багато часу, й одтепер кожна година може бути вирішальною: — Кладіть ратників одпочивати рано. Рушаємо по другій варті. Пів сієї ночі й пів завтрашнього дня — й ми нарешті здибаємо сих тричі проклятих Ахурамаздою,
— Дар'явауше, — сказав Багабухша так, як завжди без сторонніх. — Скіфів уже там нема. Наших вивідців досі дурили їхні роз'їзди, а вся рать давно знялася, ще днів зо три тому.
Цар царів раптом одчув, як він виморився тим дурним і тепер геть не потрібним гасанням, і сів просто на втоптану глину валу. Й стрімкий скат, і глибокий рів під валом тягли його вниз, і він з огидою відвернувся на протилежний бік, бо думки теж напливали в голову, сумні й невеселі, мовби то був не земляний вал і рів, а сама Скіфія, яка тягла й засмоктувала його в свої незбагненні глибини…
Здавалося, все навіки заклякло в житті Боримисла. Відколи й пам'ятав себе, завжди був чужим і небажаним для людей. Малим хлоп'яком його віддано в добровільний полон єгипетському фараонові Аб-мосе, й на малого таля в Мемфісі дивились, мов на роба, тільки й того, що не змушували тягати воду з каналу, віддавши в опіку зморшкуватому зизоокому жерцеві з хорому Сета. Жрець був людиною незлою, але хоромівський лад із безкінечними відправами лякав і гнітив древлянського жупанича, який і не розумів, і душею не горнувся до чужих звичаїв і чужих кумирів. Щоденні процесії навколо вівтаря, тупе визубрювання знаків священного письма та сотня котів білих, чорних, рудих, сірих і смугастих озлобляли Боримисла, й тільки нечасте полювання в пісках за Мемфісом приносили йому втіху. Та се траплялося так рідко, що Боримисл міг би на пальцях перелічити, скільки разів протягом десяти літ полону він виходив із хоромними робами та списоносцями на влови. Єдино з жерцем Джаваджухуненом він почувався вільніш, бо той любив його, але в жерця день був розписаний по годинах, і розмови з ним бували так само короткі й уривчасті.
Тоді настав несподіваний злам. Зі сходу посунули перси, й, готуючись до війни з Камбісом, перестарілий фараон умер, п'ятдесятирічний же нащадок Аб-мосе, Псамтік, який умів добре вести службу в хоромі Амона, зате не любив і не вмів ратитися, програв Єгипет у першому ж бою. Все пішло прахом, ворота всіх міст і хоромів були навстіж одчинені персам, і в вогняній веремії грабунків та пожеж древлянський жупанич Боримисл, якому минав дев'ятнадесятий, вирішив утікати.
Шість місяців блукань були справжнім пеклом, за сей час він умирав і від ран, і з голоду, й од спраги та хвороб, та коли врешті прибився додому, відчув себе так само чужим, як і в єгипетському полоні. За десять літ із гаком одвик від рідних, і рідні теж устигли забути його й оплакати, мов небіжчика, й хоч тепер намагалися подолати в собі й у ньому те відчуження, але літа лишалися літами, й тільки час міг зруйнувати насип холоду й палісад остороги, які вивищувалися між ним і рідним домом.
Зате в Оленки життя змінилося враз і назавжди, й вона точно знала, коли се відбулось. І перед очима в неї поставав холодний, майже осінній досвіток у березі Славути, й кілька впійманих острів, і зацькований погляд людини в ямі під кручею.
Доти все йшло мирно й звично. На горі стояло Берестове, в річці була смачна риба, на поронах працював її тато, а до щему веселі вечорниці повнилися знайомих ігор і знаних пісень. І хоч сюди впліталась постать свавільного Видоти, та й се, зрештою не псувало ні щоденних радощів, ні молодих дівочих сподівань.
Тепер усе пішло по-новому, й Оленка з жахом думала, що принесе їй кожен наступний ранок і кого слід остерігатися сьогодні. Перше, що вона бачила, прокинувшись, був важкий дубовий сволок, вона втуплювалась у нього вічми, й що довше дивилася, то чорна закіптюжена колода опускалася нижче й нижче, й було таке враження, ніби ось-ось упаде й розчавить і її, й Боримисла поряд, і їхнього маленького синочка в колисці, що висіла на тому-таки сволоці. Оленка хапливо бралася до колиски й гойдала її поти, поки дитина зачинала кректати й пхикати. Тоді прокидався й Боримисл, і темна світлиця мов оживала, й кудлаті духи ночі ховалися в комин, а звідти на горище.