— Гаубаруву!
Мітробатеш кинувся виконувати нову повелю царя царів, і незабаром старий вельміж поцілував Дар'явауша в ліве плече.
Та коли він усівсь поряд із царем на м'якому сидінні, Дар'яваушеві перехотілося говорити з ним будь про що. Настрій не впав, але розмовляти не було бажання, й він сказав йому:
— Поїдь трохи в моєму візку.
Гаубарува не здивувався, лише витяг із-за пазухи довгу бороду й білим клинцем пустив майже до пояса. Він був ровесником Дар'яваушевого вітця Віштаспи й належав до тієї п'ятірки вельможів, що мали право не падати перед царем у порох, а цілувати в плече. Він завжди, сідаючи, витягував бороду з-за пазухи, й сей рух щоразу нагадував Дар'яваушеві той досвіток за чорною стіною Сус, коли він, вісім літ тому, став царем.
Вітер зовсім ущух, і курява з-під копит кушпелилась аж у колісницю, й Дар'явауш штрикнув погонича. Той ворухнув червленими віжками, коні пішли жвавіше, й порох перестав лізти в очі. Того досвіта було так само тихо, як і зараз, і вони, вперше після перемоги над заколотником Гауматою та магами, вийшли за стіни всімох. Віндафрена йшов першим, за ним Утана, третім Дар'явауш, а по ньому Гаубарува, Багабухша, Аспатін і Відарна — усі семеро на чорних конях. Чий кінь першим заірже, той стане царем. Тільки Утана не брав участі в змаганні й прийшов сюди свідком.
Порожній царський стіл мав бути зайнятий сьогодні ж. Але хто його посяде?
Посів двадцятишестирічний тисячник Дар'явауш. Він виявився наймолодшим серед сімох і найспритнішим. Його жеребець обізвався нетерплячим голосом, щойно дійшли до смокви за другим ровом, і шестеро вельможів, погамувавши в собі роздратування, мовчки вклонилися новому цареві Персії.
Така була згода, й золочений стіл посів далекий родич Кіра та його сина Камбіза, хоч походив з коліна Ахеменів по жіночій лінії, а серед решти шістьох Утана й Багабухша були троюрідними братами самого Куруша.
Та вже за сідмицю після того дня до царського хорому зібралися всі шестеро, й Дар'явауша тоді мало не вбили.
З'ясувалося, що царем зробив його не сліпий випадок і навіть не сам верховний кумир Ахурамазда, а Дар'яваушів конюх… Сей молодий між ім'ям Ебарес, почувши напередодні бідкання свого володаря, вивів Дар'яваушевого жеребця за город, під сю ж таки смокву. Там уже стояла, припнута до гладенького білуватого стовбура, найулюбленіша кобила сього жеребця. Поподражнивши добру годину, Ебарес нарешті дав жеребцеві волю.
Се було звечора, вранці ж він, потершись рукою об ту коницю, вивів огира за стіни города, тримаючи повід в одній руці, а ту, другу, вшиливши до кишені. Й коли проминули дальній рів і наблизилися до самотньої смокви, Ебарес витяг руку й поплескав нею жеребця по хряпах. І те дерево над ровом, і гострі пахощі збудили в огиреві жадані спогади, й він протягло заквилив, не маючи й гадки, що його вершник у сю мить стає царем наймогутнішої в світі держави.
Ебарес отримав від нового царя великий дарунок, і все було б добре, й ніхто про се б не довідався, коли б не вино, яке розсупонило йому язика. Жоною Ебареса була донька Утаниного кухаря. Вона поділилася радістю з матір'ю, мати з мужем своїм, а той ще з кимось, і чутка пішла гуляти. Коли таємницю знають двоє — то таки таємниця. Коли ж сюди долучається третій, у неї виростає сорочий хвіст.
Утана зібрав усіх п'ятьох вельмож, і вони гуртом удерлися до царського хорому — мали-бо за умовою право входити без дозволу. Віндафрена витяг меч:
— А речи-но, як ти став царем!
Він замахнувся, й Дар'явауш об однім лише короткім ножеві при паску вищерився супроти нього й лезом, і зубами, й вічми, й коли Віндафрена махнув удруге, той спритно відскочив назад. У сю мить Утана перехопив занесену руку Віндафрени, а Дар'явауш заточився, перепнувсь об китиці подушки для сидіння, й усі троє попадали. Й хто знає, чим би скінчилася та сутичка, чиєюсь головою на килимі чи новим шахиншахом, а може, й ще одним повстанням усіх племен і народів, — таке вже було й раніше, а держава Перська й досі которилась у чварах і межисобицях: перс ішов на мідянина, мідянин на перса, й ассірієць обрізаний також на перса, й Вавілон одкинувся геть, і людійці, й армени горішні, й навіть греки при березі.
Та раптом під низьким склепінням царської світлиці знявся хрипкий регіт. Віндафрена з Дар'яваушем борюкалися, пнучись до єдиного меча, що впав на підлогу. Утана відтручував те смертельне лезо ногою, затиснутий між ними Багабухша стояв при вікні, а Відарна з Аспатіном — при порозі й мовчки стежили за сим, натомість білобородий Гаубарува сидів на царевому троні й по-старечому хрипко реготав.
Тим часом Утана вдарив Віндафрену чоботом у живіт, а Дар'явауша — в обличчя, повідбирав у них оружжя й, відхекуючись, одійшов до старого:
— Пощо регочеш!
Дар'явауш із Віндафреною розлізлись у різні кутки й непорозуміло блимали один на одного й на Гаубаруву, а Гаубарува сказав:
— Йому належить стіл Кіра!
По тому встав, зашилив довгу бороду назад у пазуху, привів Дар'явауша й усадовив його на столі шахиншаха, де досі сам розсідався:
— Ти царем був, царем і лишайся. Ти наймолодший серед нас і найспритніший. До меча всі мастаки й до ножа мастаки, цареві ж сього замало. Ніхто з-поміж нас не додумався до такої хитрили. Всі ми поклались на руки сліпої Долі, а ти не чекав її ласки. — Гаубарува звернувся до царедворців: — Так я речу, мужі славні? — Й коли йому ніхто нічого не відповів, але й не заперечив, Гаубарува проказав певніше: — Кланяйтеся цареві царів!
І перший уклонився розгубленому Дар'яваушеві в ноги, й усі решта, один по одному, пасучи очима долівку, теж уклонилися й вийшли з царської світлиці, й лише Віндафрена притьмом вибіг не вклонившись.
А тепер Віндафрени вже давно немає, й щоразу, дивлячись, як Гаубарува витягає з пазухи білу бороду, Дар'явауш пригадував і ту сутичку в стольній світлиці, й Віндафрену, й замикав душу в грудях.
— Що речуть у війську? — неприязно спитав цар, скосувавши на старого.
— Нічого не речуть, — відповів той.
— Ідуть у похід мовчки?
Гаубарува обернувся до царя:
— Питаєш про того діда?..
Він сказав і замовк, а Дар'явауш гримнув на нього ще роздратованіше: