— Чу! — сказав хлопак. — Я — Видота з Берестового, й вона моя! Чув? Шоби тебе до вечора тут не було. Бо прийдемо з хлопаками й викинемо за ноги в Славуту. Чув?
І сторожко поглянув угору над кручі, де щойно зникла Оленка. Тоді застромив ножа глибше за червлений пояс і неквапом ізсунувся в берег. Він ішов, не озираючись, і в кожному русі його була сила й самоповага, й Боримислові похололо всередині. О сій опухлій, мов колода, нозі, розтіпаний пропасницею, він не міг би стати супротиву й Оленці, не те що здоровому хлопакові.
Дівка прийшла в обіди легкома, без вітчої гуні, гнучка й сполохана. Видота вранці наздогнав її під Берестовим і так виразно глянув, що вона зрозуміла, де допіру був і що міг там зробити. Півдня вона мліла серцем, але збігати в далекий берег не важилась, бо вдома був тато. Коли ж він пішов змінити на плотах товариша, Оленка вмить прибігла.
— Ховайся, Борисе! — прошепотіла дівчина, тремкими пальцями перев'язуючи йому ногу. — Той Видота лютий хлоп — заріже! Йому вже троє чужосельців праве мсту… З Висьгородця, й із-за Яропеня, й з Княжичів…
Перев'язавши, вона почала витягати Боримисла з барлогу, він спершу пручався, тоді таки став і сам підводитись. Оленка заповила себе його рукою за шийку й потягла берегом угору. Так він і стрибав хтозна й скільки, виснучи на ній, Оленка ж тільки роззиралася, чи їх ніхто не бачить, і примовляла:
— Ше трохи, ше трохи… Вже й Славута кінчився, се тут уже Почайна… — Вода в річці стала тиха, як в озері, тут і там хиталися на вітрі лодді та човни, людей же не було, бо в таку негідь і холоднечу риба ловиться хіба вдосвіта. Схили над Славутою кучерявилися берестовим пралісом, стрімкі й величні, й Боримисл видавався собі ще дрібнішим і нікчемнішим. — Осісьо вже й Хрещатик починається… — важко сапала втомлена дівка, тягнучи його узвозом угору. Його рука звисала їй над самісінькі груди, що порхали під сорочкою, й хлопак одводив пальці, аби не торкатися їхньої гарячої пружності. В голові гуло від болю та розгуби, й він стрибав і стрибав на здоровій нозі, й за кожним разом його штрикало три швайки: одна в ступню, друга в стегно над коліном, а третя в самі нутрощі.
Хрещатик виявився прудкою річечкою на дні глибокого яру, глинисті береги поросли хащами калини, бузини та глоду, й коли по ліву руку від них яр пішов навперехрест широким відгалуженням, Оленка повела його в затишок між калини. За непрозірним кущем вона спинилася й розвела гілля. Там була добра яма, досередини закидана торішнім вогким листям.
— Поседь, а я зара… — мовила дівчина; побігла межи кущами й незабаром принесла цілий оберемок зелених конопель, матірки.
— Посадю тебе, затулю матіркою, й ніхто не побаче, — сказала вона й заходилася викидати з ями верхнє, примочене дощем листя. Боримисл укотився досередини, стережучи ногу. Яма дихнула пліснявою й грибами, але тут було тихо й затишно, й тільки від їдучих пахощів матірки крутило в носі й хотілося кахикати.
Оленка заставила його, прикидала коноплі ще й вогким толітнім листям, і хащі глухого яру враз поглинули шелест її легких кроків.
Тепер вона приходила до нього теж двічі на день, але в різний час, бо Берестове починалось одразу над кручами яру й сюди можна було прослизнути непоміченою. Й засиджувалася довше. Третього дня, коли дівка перев'язала його й відвернулась, аби вільніш обідав, хлопак узяв ще теплий окраєць пшенишника, глибоко вдихнув його духу й, мов набравшись міжності, сказав:
— Озьму тебе жоною!
Дівка здригнулась, та не повернула й голови й глухо прошептала:
— Не пустять мене за те…
— Хто?!.
…По тижні часу, коли знову стало на годині й Боримисл до півдня вилежувався на сонечку, гріючи пухлу ногу, коли небесне око падало стрімко на Хрещатий Яр та Славутич-город, а ластівки ширяли в рожевому сяєві променів і ловили комах, коли навіть над ранок у затишному барлогу не доводилося вкриватись, а бджоли прокидалися ще вдосвіта, Оленка вранці не прийшла.
Боримисл, підпираючись на дубовий патичок, вилазив з хащів і необережно виглядав дівки до самих обідів. Але вона й в обіди не прийшла, й хлопак не знав, що й думати. Й коли з останніми променями сонця згасали його останні надії, вона мов із неба впала.
— Де ти взялася? Я й не чув! — звівся навстріч їй, кульгаючи, Боримисл. Усі страхи й сумніви геть випарувалися з голови його, й він аж сяяв од щастя.
Дівчина глухо мовила:
— Ворота…
— Що — ворота?
— Обмазано.
То мала бути якась прикметина, та Боримисл, десять літ проживши на чужині, все позабував: і закони, й звичаї своїх племен і тепер тільки дивився на дівку, нічого не тямлячи. Вона пояснила:
— Видимир, Видота отой, із хлопами ворота нам у дьохоть вимастили, а віз на стріху підважили.
— Куди на стріху?
— На хату, на самий верх, де лелече гніздо-о-о…
Вона голосно зайшлася нестримним плачем, і Боримисл, припавши до неї, ніяк не міг допитатися, що то за знак і що за кара така.
— Че-че-е-ерез те-ебе… — нарешті вимовила Оленка й сердито відтрутила його руки з плечей.
Так вони й сиділи, аж поки зовсім смеркло й над Хрещатим Яром повисли великі теплі зорі. Чорні столітні та двохстолітні велети діброви чітко вирізнялися на тлі темно-синього неба, тоді поблякли й мов розтанули, й Боримисл насилу здогадався, що то з-за Данапру, якого тут звуть Славутою, і ходить місяць. Над дібровою полинув тоскний кигит сови, й десь аж з-під городу Славутича йому відповів інший: "Кі-і-т… кі-і-іт… Ту куняв, тут ку-няв!.."
У Єгипті сього птаха мали за священного, старий волох кумира Сета казав, що сови — то душі померлих, і Боримисла завжди непокоїв той журливий оклик. Стрічні кручі Хрещатого Яру маячіли вдалині зеленим сріблом, тут же було чорно й моторошно від протяглого квиління сови.
Й раптом здалеку, мовби з-від самої Почайни, долинув інший голос, і хлопак із дівчиною перезирнулися. Там гавкали пси, й гавкіт тоненькою цівкою продирався між хащами яру аж до них. Спершу він був схожий на крик сови, тепер же випрозорів.
— Пси, — шепнув Боримисл.
Дівчина потвердила:
— Собаки! — й ураз підхопилася з місця: — Тікай! Се по тебе!
Хлопак здвигнув плечима, та вона вхопилася й почала його тягти вниз до Хрещатика: