– Може бути, може бути! Але, на жаль… маємо ще одного свідка, проти якого, пані, не можете сказати, що він перебуває у смертельній проти вас ворожнечі.
– І хто цей свідок?
– Бачу, вам знайомий "Malleus maleficarum", пані, отже, відаєте, що ми, судді, ні в якому разі не маємо повідомляти звинуваченому імені свідка. – Він на хвилю задумався, опустивши голову, але невдовзі знову її звів, оченятка його зблиснули. – Але вам за те, що виказали свою спільницю, скажу: це… ваш чоловік, Петер Ліпс! Правда, ми змушені були з ним поговорити трохи жорсткіше, ніж з вами.
Вона не витримала й закричала: удар був розрахований надто точно. Тепер Катарина остаточно переконалася: ота тьма, той апокаліптичний звір, безвидна риба, заковтує її. Петер, добрий і лагідний чоловік, не витримав тортур, бо ніхто їх не може витримати, він сказав про неї те, чого не було, отже, тьма примусила його до того, вичавила з нього зрадницькі слова, ні, не зрадницькі, а вимучені, вибиті, вирвані з його язика розпеченими кліщами.
– Що з ним буде? – спитала глухо.
– Те, що і з вами, – спокійно відказав патер Йоганес.
– Нас спалять живцем?
– Ну, все залежить од вас. Я можу, наприклад, посприяти, бо ви зговірливі в дечому. Коли признаєтеся відразу, без примінення відомих вам засобів, вважатимемо вас за таку, від якої диявол відступив і яку вже не захищає. Тобто можу пообіцяти, що вас умертвлять, перш ніж спалити.
Тоді вона знову подумала про Вчителя. Можливо, він прийшов на суд також, аби переконати суддів, адже мав таку величезну силу переконання. Однак зрозумів, що апокаліптичного звіра не переконати навіть синові Божому. Тому й вирішив піти на хреста, хоч сила його була більша від сили суддів, і прийняти смерть, хоч був безсмертний. Бо тільки в такий спосіб міг проголосити найбільшу, найстрашнішу й найповчальнішу свою проповідь. Адже нею він прорік: диявол на землі є. Ота тьма, яка заковтує, ніби невидима риба, отой апокаліптичний звір – це його образ. Та тьма – у сильних світу цього, скільки б не називали вони себе світлом чи навіть його оборонцями. Тьма ота всюдисуща і вічна, вона перебуває не в одному часі, а в часах. Вона не закінчується з одним поколінням, а вона – в поколіннях. Вона – як росток у зерні, бо і в зерні існує два ростки: один, зелений, для життя, другий, чорний, для гниття. Отож він і пішов на смерть, Учитель, щоб попрати смерть, дав себе пожерти тьмі, щоб научити добромисельних людей: є сила, якої не здолати й синові Божому, є смерть, якої не перейти й безсмертному, але це зовсім не значить, що він, Учитель, смерті і тьмі улягав. Улягали тьмі та смерті розбійники, що висіли біля нього. Одного з них, Вараву, він помилував, щоб навчити людей одній істині: й життя у тьмі – не життя.
Катарина Ліпс, жінка, геній якої мав пропасти уві тьмі, дивилася широко розверстими очима на лагідно усміхненого патера Йоганеса Шпінглера, людину з усмішкою, але з напрочуд холодними очима, й подумала, що він легко міг їй збрехати: її чоловік ще не підданий тортурам і нічого проти неї не сказав. Але вона знала, що це може статися, більше того, вона знала, що, навіть коли він, підданий тортурам, нічого супроти неї не скаже, це також не змінить її долі. І Катарина раптом відчула, що наповнюється твердістю, що‘, зрештою, цей поєдинок із псевдопатером, котрий сидить навпроти неї, не тільки вивірення її духу, а й продовження отого віковічного змагання, яке почав на землі ще Вчитель.
– З’яви істину, – мовив урочисто патер Йоганес. – Чи признаєшся у тому, що донесла на тебе служниця твоя Луїза Гільген і що підтвердив твій чоловік Патер Ліпс, професор? Чи признаєшся, що брала безпосередню участь у шабаші, що мала статеві стосунки з інкубом і що забавлялася з ним у найрозпусніший спосіб. Коли так, то розкажи, як усе відбувалося і в який спосіб бавилися ви із інкубом, тобто нечистим у людській іпостасі.
– Я чесна жінка й порядна матрона, – твердо відказала Катарина.
Патер Йоганес подивився на неї кругленькими, майже щасливими очками.
– Після всього, що на тебе наговорили, можеш так казати? Сама це свідчиш чи так велить тобі мовити диявол?
– Сама і від свого розуму, – сказала Катарина.
– А чи знаєш, до чого це призведе? Ми змушені будемо піддати тебе тортурам. Покажи їй, хлопче, як ми її змушені будемо мучити. Власне, мучитимемо не так тебе, як диявола в тобі, а сама відаєш, милосердя тут немислиме.
І кат показав їй усе, що й Луїзі Гільген показував. Катарина дивилася на катівське приладдя широко розплющеними очима, але мовчала.
– Маю ще до тебе, Катарино Ліпс, милосердя, – сказав патер. – Бо я добре вивчив ваше поріддя, відьом. Добре тямиш: не може той, хто не спробував тортур, повірити в їхню силу. Але то страшна сила, і страшні переживання впадуть на тебе, Катарино.
Катарина здригнулася.
– Невже не боїшся?
– Боюся, – відверто сказала вона. – І хотіла б у всьому признатися. Але скажіть мені по совісті, отче: чи зможу я зберегти блаженство душі, коли подам брехливі свідчення?
– Брехливих свідчень у тебе ніхто не вимагає, – сказав патер. – Від тебе вимагають тільки зізнатись у тому, у чому звинувачують тебе свідки.
– Звинувачення Луїзи Гільген недійсне, – сказала Катарина, – бо воно йде від смертельної до мене ворожнечі. Свідчення мого чоловіка, якщо воно є, так само недійсне, бо воно неправдиве, а вимучене вами. Я добре знаю, що чинила, а що ні.
– Ну, це не зовсім так, – вже холодніше сказав Йоаган Шпінглер. – Дещо ти могла чинити, не знаючи про те. Наприклад, ходила на шабаш відьом, покинувши тіло в домі, тобто ходила духом своїм, бувши цілком несвідомою власного вчинку.
– Чи ж можна судити людей, несвідомих власного вчинку? – спитала Катарина.
– Звичайно, – мовив патер Йоганес. – Бо судиться не несвідомість, а вчинок.
– Навіщо ж тоді мене допитувати, коли я не знаю про свої лихі вчинки? Який пожиток тоді з моїх признань?
Патер Йоаган знову викруглив очі. О, йому трапилася таки й справді незвичайна відьма, мудро навчена самим дияволом. Яка велика сила її логіки! Але й він не ликом шитий.
– Знання про свої лихі вчинки в тебе є, – сказав він. – Вони лише сховані в тобі. Ми ж спробуємо відігнати від тебе твого захисника – диявола, і ти все пригадаєш. Починай, кате!