Тоді почула в коридорі кроки – йшло, очевидячки, двоє. Кроки лунко розлунювались у тиші, і їй аж жахко від того стало. Зупинилися біля її дверей, заскреготів ключ. Один із сторожів тримав смолоскипа – всунув його у підставку, перед тим освітивши її всю.
– Ну що, поласуємо, поки її не перетворили у м’ясо?
– Ги-ги! – засміявся другий. – Ти перший чи я?
– Звісно, я! – сказав перший, очевидно, старший. – Відстебни їй ошийника, щоб не заїло. Чуєш, красуне, – до неї нахилилося заросле обличчя. – Може, ми тебе розкуємо й побавимося з твоєї волі? Відьми таке діло полюбляють, ще й з надмірностями.
Вона закричала. Тоді їй всунули до рота кляпа й почали чинити насильство. Відчувала на собі тягар, чула сопіння, запах перегару й часнику, потім упав на неї другий, від цього смерділо перегаром і цибулею. І знову – тягар і сопіння. Вона задихалася, пробувала пручатися, але була безсила. Сльози текли їй по щоках – ось він, початок тортур: позбавлення її честі. Ні, її позбавили честі ще раніше, коли волокли за ноги до воза – то було перше зіткнення з брутальною силою, у волю якої потрапила.
Потім їй дали спокій. Пішли, зачинивши двері й погримотівши чобітьми, весело поміж себе розмовляючи, – знала, що не востаннє до неї прийшли. Тоді вилила решту сліз і як могла заспокоїлася. І прийшла їй до голови дивна думка: світ тільки позірно сонячний та гарний. Насправді ж він – черево апокаліптичного звіра, і живе в ньому ще й безпросвітня тьма – не має вона ні форми, ні розміру. Можливо, й справді та тьма у формі безвидного й безформного звіра, щось ніби хижа риба, котра вряди-годи заковтує когось із сущих. І той, кому трапляється таке нещастя, потрапляє в її черево, тобто у її волю: не має значення, винуватий він чи ні. Має значення тільки те, що людина стала належати тому звірові і, доки не з’їсть і не перетравить її, доти з утроби своєї не випустить. Колись така тьма[7] прийшла і до Вчителя. Ковтнула його, як ковтає кожного смертного, хоч він і не був смертний. Хтозна, може, він пішов назустріч апокаліптичному звірові, тьмі отій, щоб навчити покоління, як, в неї чи у нього увійшовши, залишитися чистим?
– Боже, Боже, – зашепотіла вона. – Хіба можна в череві апокаліптичного звіра, в пеклі цього світу залишитися чистим?
VІ
І знову задудніли в коридорі кроки, і знову прийшли до неї ті брутальні двоє – служки пітьми, розкували її, знову згвалтували і, даючи тумаки, погнали сутереном. В неї було заклякле тіло, і вона ледве дибала, в неї була бридка ураза від того, що з нею чинили, але раділа хоч би з того, що могла розправити закляклі члени[8], що в спину не в'їдаються ребра колоди, що зараз вона спробує розтлумачити тому чоловікові із комітету боротися з відьмами: сталася якась несвітня помилка, це її оббрехала власна служниця, навісна негідниця, а вона насправді жила благочестивим життям, ходила ретельно до храму і вчасно сповідалася, що вона вірна овечка Христового стада і хоче такою залишитися навіки.
І все, що хотіла сказати, виповіла відразу, як опинилася перед патером з кирпатим носиком, пухкими губами й пувичками-очима, адже з дитинства була навчена довіряти духовній особі. Плачучи, розповіла, як збиткувалася із неї сторожа, а вона ж чесна й порядна матрона. І той патер чемно її слухав, покивуючи головою, тільки ледь-ледь усміхаючись, а в кутку кімнати сидів, ніби опудало нерушне, за столиком писар, але не записував нічого, тільки дивився на неї скляними очима, а в другому кутку стояв, ніби пам'ятник, склавши руки на грудях, кат, але не всміхався – обличчя мав залізне й непорушне, а вона говорила й говорила й не могла зупинитися, і сльози котилися їй по щоках – аж руки простягала до патера, адже він той, хто має її зрозуміти й допомогти наблизитися до Бога, – молила й просила. Патер її не перебивав; уважно, ледь схиливши голову, слухав, ніби отець-сповідник, і дав їй виговоритися, тобто терпляче вичекав, поки не витекли з неї всі слова, – був спокійний і добродушний, цей Нехеnkommissare, а коли вона замовкла, милостиво дозволив їй сісти, і голос його потік лагідно й тепло:
– Маю надію, пані, на ваш добрий розум та поступливість, щоб полегшили мою важку, маловдячну роботу, а себе збавили мук. Зараз я усе вам розтлумачу. Ми не хапаємо безневинних людей, а тільки тих, проти кого маємо свідчення. Злочини ділимо на сriminа оrdinarіа[9] і criminaexscepta[10]. Але є особливий злочин сriminaexscepta іnexscepta, особливий в особливому – він чиниться таємно, ховається у тьмі, покривається темними силами – таким злочинцям допомагає сам диявол, навчаючи відьму брехати суду, заперечувати власну вину, затемнює пам’ять свідків, осліплює суддів і втомлює ката. Супроти вас маємо безперечні свідоцтва, визнані живими свідками. Дайте мені папір, – звернувся патер до писаря. – Ось, будь ласка, можете самі прочитати, ви це вмієте, або ж прочитаю їх я.
– Можу прочитати, – сказала Катарина і взяла листка.
І от саме тоді, коли взяла листка й прочитала, її осяяло, і вона таки згадала, як можна боротися.
– Ці свідчення вам дала Еліза Гільген на основі смертельної до мене ворожечі і з помсти за те, що я прогнала її зі свого дому за несправність та негідність.
Патер Йоганес Шпінглер аж рота розтулив – таке в його практиці боротьби з відьмами траплялося вперше – підсудна знала, виявляється, канонічне право.
– Може бути, може бути, – сказав лагідно він, уже наперед солодко тішачись, що сотою його відьмою буде не та простачка, пащекувата служниця, а ця – не елементарна чергова жертва диявола, а його улюблениця. – То, може, ота паскудниця, відходячи від вас, дивилася з-під лоба? І, може, проти вас похвалялася?
– Так було! – сказала Катарина Ліпс.
– І ви це свідчите з усією відповідальністю, яка покладається на свідка?
– Свідчу, – сказала Катарина, і патер радісно закивав головою.
– Приймаємо ваше свідчення, – сказав лагідно. – Негідницю буде заарештовано як вашу спільницю, дуже я радий, що викриваєте тих, хто був із вами у змові й погодженні.
– Але ж, пане гексенкомісаре, я не сказала, що вона моя спільниця, бо я чесна жінка! – вигукнула Катарина. – Я лише відвела її свідчення супроти мене, бо воно засноване на смертельній до мене ворожнечі.