"Як?... Хто міг відчинити двері храму, які він звечора уважно замкнув, оглянувши попереду всі темнаві закапелки? Не злодія шукав, тільки втомленого життєвими турботами мандрівника долиною земною. А проте!..."
— Отче! — вхопив Фльоріян за руку патера. — Отче! Чи ви бачите? Таки ж двері відчи...
Та патер Пляцидус не чув розпучливого вигуку. Він сам теж упав навколішки на порозі храму й без тямки придивлявся, як на головному вівтарі швидко, одна по одній розсвічувались свічки, як неймовірно ясно розгоряється світло "вічної лямпади", радістю й ясністю заповняючи прегарний Божий храм, навіть і при повному звичайному освітленні завжди притемнений. А в захристії спокійно й рівно дзвонить дзвінок, як на початок Служби Божої. Скликає голосно й певно.
—Боже! Що ж це? — беззгучно повторяють патерові уста, а дрібне тремтіння повзе по раменах і молитовно підносить руки обидвом ченцям.
І вони бачать, що до храму просто вбігають, а не поважно, як звичайно, входять брати. Дехто навіть уже в самому храмі запинає свій пояс, інші поправляють волосся. Не дбають про вславлений Бенедиктинський порядок. Товпляться в один стривожений кут. А всі погляди мов струни напнуті, промінням сходяться на вівтарі.
Звідтіль просто з відчинених дверей помалу посувається, мов пливе, поважний чернець. Каптур насунений аж на очі, тільки біліє срібна борода. В руці абатський жезл, оздоблений хрестом.
Але ж це — не їхній голений, як і всі отці, абат. Що ж він? — шукає братія очима '-"^т пріора.
Та ж їхній отець — так, як і всі вони, цілком розгублений. Бо ж не знає: хто це і з причини. Той хтось — і незнаний, і такий знайомий, маєстатичний, і повний ласкавости, і вражаючий надземною повагою?
Але у ченців, наскрізь пронятих суворим, непорушним манастирським порядком, все більш наростає неспокій: чому ж цей "чужий абат" порушує незломні досі приписи Закону Святого Венедикта? І "справжній", "свій" абат, спираючись на жезл — ознаку абатських обов'язків і прав, уже робить крок наперед. Ось він нарівняв на собі свій нагрудний хрест і зараз спитає чужого: — "Яким правом, отче?"
А той, "не свій", тимчасом уже підплив до порталю. Став на порозі й простяг до Петрика, що його враз пізнали всі ченці, — білу, мов оплаток, руку. Пригортає до себе дитину. Накриває своєю мантією, як мати хусткою. І, обернувшись знову до храму, відсуває кобку зі свого обличчя:
— Suscepimus, Ueus, misericordiam tuam, in medio templi tui.
— "Приймаємо, Боже, милосердя Твоє серед святині Твоєї!" — лунає настороженою тишею неземний голос.
І, мов звалені хуртовиною, падають усі ченці ниць. Тільки сам Петрик стоїть на ногах, обіймає білобородого, гладить та цілує раз-у-раз абатову білу руку й дзвінким, повним щастя голосочком лунко дріботить серед осяяного храму:
— Дідусеньку дорогий!... Дідусеньку!... Ну, що ж: не казав я, що ти мене не покинеш мерзнути?! Ще й покладеш спати на канапці, правда?! Ти не гнівайся, що я говорю в церкві. Але ж я — такий щасливий! Бо ж люблю тебе дуже-дуже!...
Бурхливими хвилями, варгановою хуртовиною замість непорушного Бенедиктинського "Паксу" (миру), налетіли на чернечі душі дивні, сяйні почування. Екстаза молитовности й безмірної вдячності! захоплює їх усіх. Бо їхній манастир поблагословив своєю появою сам їх Святий Патріях!
Та разом ворушиться в їх серцях і щось підсвідоме й немов сором заливає очі: як же це могло статись, що з першого погляду не пізнали діти свого отця?... Як могло статись і те, що так часто дивувало їх у святім письмі: "коли учні Христові йшли з Ним до Емаус і не знали, з ким говорять?!..."
А Патріярх, обіймаючи чужу дитину, кидає братії промінні слова:
— Діти мої любі!... Добре те, що пильнуєте ви, дбаєте й справно виконуєте найменші подробиці нашого уставу! Так і мусить бути. Тільки ж пам'ятайте, що всі приписи перевищує цей: "Найбільш уваги виявляйте, коли приймаєте вбогих та чужинців. Господа бо Ісуса приймаєте в них."
— Діти мої, — мов із неба звучить далі святий голос. — Подумайте добре:
— Хто вбогіший на світі за дитину-вигнанця?...