— Часто бачу тебе в церкві, —— м'яко промовив чернець. — Про що ти молишся, хлопчику, до Святого Патріярха?
Петрусь трохи засоромився й спустив голову. Але помалу почав відповідати на запити й повільно розповів свій нескладний життєпис. Розмова скінчилася аж у гарно вима-льованому рефектарі, де того дня Петрик обідав укупі з ченцями. А обід був такий, як колись "вдома": з сардинками й помаранчами. Та не тільки сам обід, — ще сподобалось йому, що "братія" починала їсти тільки на знак ігумена-пріора: він стукав по столі маленьким молоточком. І те його втішало, що й у їдальні він знову здибав постать "свого" дідуся, що ласкаво дивився, з яким смаком ковтав Петрусь товсту сардинку. По обіді Пет-рика повели в садок — великий, із прометеними від снігу доріжками й велетенським хрестом посеред копичастого, округлого квітника, обсадженого темно-зеленими букшпанами. Всі ченці були до нього вельми ласкаві, а один патер навіть розумів по-українськи й звав його, мов дорослого — "Петро." Аж увечері виходив із манастиря малий Петрусь із великою коробкою повною помаранч, горіхів та фіг, що звичайно приносить дітям Св. Миколан.
— Але, колись іншим разом іще матимеш і від дідуся, — усміхнувся чернець, що привів його в манастир і тепер сам випроваджував аж до брами.
Отож сьогодні, коли самітній Петрусь опинився справді "на бруку", не маючи де перебути мокру ніч, — впало йому на думку впроситися на нічліг до ласкавих ченців. Якщо ж бо вони мають таку гарну їдальню й так багато всяких покоїв, то напевне у них є і якась там канапа, як була в покою дідуся Івана, де раз-у-раз ночували гості, що їх застукав дощ чи вихровиця!
Але ж Петрусь спізнився і тут. Брама була замкнена: на стук ніхто не відзивався, дзвінка ж, видимо, тут не вживали. Та не було вже куди йти звідсіля. — Петрусь присів у куточку склепіння, що вдолині мало заглиблення.
— "Чисто, як Пірам у будці!" — згадав про песика на своєму подвір'ї, на селі, — і зітхнув тяжко: — "Добре йому: він удома!..."
А вітер рвав усе дужче. Туман перейшов у мряку, а незабаром мряка перетворилась у снігову кашу. Петрик силоміць підвів очі, над якими вже злипалися повіки, на темну храмову масу за стіною: — Дідусю Святий! Ти ж не допустиш, щоб сталося мені щось лихе біля самого твого дому! Як не маєш канапки, то дозволь хоч тут... — і зачув, що хтось підходить позад його до брами.
Прудко крутнувся і побачив у світлі ліхтарні ченця в широкому плащі Гі з валізкою в руці. Вітер ніс його просто під браму, але намагався вирвати з руки крисатий бриль, що його чернець притримував на голові.
Петрик радісно пізнав венедиктинця й метнувся до нього: — Отче! Отче!...
Зморений подоріжжю чернець, та ще більш утомлений тим, що довелось порушити стисло впорядковане життя, мало не випустив із рук валізки й бриля. Слухав ізпочатку непов'яза-не, пересипане чужими словами Петрикове оповідання й почав дзвонити, смикаючи за ретязь із чорним хрестом, що його не помітив у верхній частині брами Петрик. Дзвінок звучав безнадійним голосом покинутої сироти, що на неї не зважає завмерлий світ. Справді, неначе крім ліхтарні та вітру, не було ніде довкола нічого живого, здібного до руху.
Вже Петрик устиг докладно розповісти хід свого нещасливого дня, коли, нарешті, кам'яними плитами манастирського двору зашкрябали важкі чоботи. Крізь хвірточку на блимаючому тлі ліхтарні висунулася заспана голова.
— Це я — Пляцидус. Впусти, брате Фльоріяне!
Брат-дверник привітався побожною формулою і, орудуючи важким ґотицьким ключем у масивному замку брами, говорив чисто й швидко, як говорить людина, що ще не прокинулась остаточно: — Вибачайте, достойний отче! Спокуса... Задрімав я. Цілий день витирав підлогу в храмі. Дощ і болото. Болота і дощ. Ну й погода ж! Заступаю від ранку ще й брата Мансвета — захристіянина: розломило його ревматизмом.
Коли брат Фльоріян замкнув браму, аж тоді побачив він на манастирському подвір'ї Петрика, що влип у мокрий плащ патера Пля-цидуса. З німим запитом глянув здивовано Фльоріян на патера. Але ж і в патерових очах прочитав заклопотану непевність. Обидва не пригадували собі такого випадку, щоб хтось чужий уночі переступив манастирську браму.
Брат Фльоріян розклав руки: — Та й куди ж із ним тепера? Спокуса...
Обидва добре пам'ятали манастирські приписи: там написано цілком певно і ясно, що ніхто чужий не сміє перебувати за манастир-ськими брамами без дозволу отця абата.
— Підносити з ложа найдостойнішого? — ніби сам себе запитав патер.
— Може впустити в павільон, де даємо обіц убогим? — шукав розв'язки брат.
-— Та що ти, брате?! — патер Пляцидус покрутив головою: — Там же замерзне до ранку. Нін і так певне вже простуджений!...
І патер уже був скинув із себе плаща та вишукував сухішу частину, щоб прикрити нею тремтячого хлопчика. Але враз затримався. І Іеред очима знову цілком ясно став манастирський припис: чернець не сміє розпоряджати жодною річчю з манастирського майна.
— Хіба збудимо патера пріора? — розгублено спитався отець Пляцидус.
— Боженьку ж мій! — щиро замахав руками брат. — Патер пріор цілісінький день мучився із зубами. Навіть у хорі співати не міг. Де там!... І так, чи до свята одужає.
Шалений подув вітру шурхнув по дворі лапатим листям каштанів і крилами розкинув чернечі плащі. Згасив Фльоріянів каганчик, кинув в обличчя жмені водяного пороху, перемішаного з голочками снігу і був би звалив Петрика, коли б його зледеніла ручка не вчепилася була за патера Пляцидуса.
— І чого ж ми тут стоїмо на вітрі? Ходімо хоч під порталь.
Беззуба зима зашамкала сухим листям під ногами ченців. Широкий двір згубився в темряві й видався безмежним простором. У тій пітьмі тільки раз-по-раз виблискував золочений вінок над головою Розп'ятого на високому хресті, ніби живчиком било Святе Серце. Минаючи той хрест, патер, не затримуючись, підніс свій широкий капелюх, ніби вклонився приятелеві, і вступив під накриття порталю.
Знечев'я обидва ченці скам'яніли: важкі церковні ковані двері безгучно самі відчинились. Великі ключі з металевим зойком випали з рук брата Фльоріяна на кам'яні плити, коліна йому підломились, а очі вирячились.