— Заступіться, порадьте, що діяти?
— Не вважайте на неї, — каже дід, — не займайте її; нехай до краю доходить... якось воно та буде; а моє діло сторона.
Так їх радить, а собі що-иншого думає.
Йдемо ми з ним якось з міста; я базарувала, а Євмен з людського гомону бадьорости набирався. Добре... Йдемо, аж на зустріч нам Варка та: вона була така низенька, сухорлява, раз-у-раз забейкана; нечепурна була... Очі у неї зелені, маленькі, немов осокою прорізані, та верткі такі, наче хвіст у ящірки — й дивляться завсіди буцім з пересердя. Та їй недовго й до серця було: сама, бачте, гакувата, так аби що на мачину не по її, — вона й визвіриться й засичить вишкварком на сковороді: "Ах! ви мужва темна"! Се у неї було любе слово. Євмен кілька разів казав до неї:
— Мужвою, пані-матко, світ держиться, тим то й треба з мужвою любенько; самі — здорові знаєте: ліпше з людьми ходою, як з чортом навзаводи.
Так де вам! не така вона була, щоб послухалася: товста крига у неї на серці лежала. Так ото стрілися ми з нею і вітаємо:
— Здоровенькі були!
— Дай боже!... а де, діду, був? — питає вона.
— Баньки дув.
Вона не зрозуміла та знов:
— А тепер куди?
— В куми до біди.
Варка знов не розібрала. Бачте: — тоді саме Бідиха такою ходила, так вона й подумала, що Бідиха розсипалася, і питається:
— А кого біг дав?
— Та й досі баба не розбере: чи дитину, чи дівчину.
— Ну, прощавайте.
Бачимо — Варка бігцем до Бідихи: тиць сюди, зирк туди, нічого не знати; Бідиха сидить та мички миче... Догадалася Варка, що Євмен візка підвіз і почала вона з того дня в'їдатися в діда та лихословити про його, а він мовчить та щось замишляє.
Якось в суботу — подзвонили до вечерні; йде Варка до церкви, вона любила першою прийти, остатньою вийти. Йде вона повз шинок; не можна нікудою було обійти; стояв він саме над греблею; другої дороги не було. Чує Варка — в шинку хтось так на бубні витинає, що аж стріха ходором ходить.
— Ну, вже-ж, — думає собі Варка; — се ніхто більш, як не Євмен... Бога у його в душі нема! Тривай-же! я тебе на все село засоромлю. Нема того, щоб на молитву до храму божого йти, а він чортів у шинку звеселяє.
Треба вам сказати, що Євмен чудово на бубон бив. Було як утне "Горлицю", або отієї весільної:
"Такий, такий журавель,
Такий, такий дибле".
Або:
"Ти-ж було селом ідеш,
Ти-ж було в дуду гудеш", —
так у мене, у старої, жижки до танців задрижать; а що-ж то в молодих!... Уся шкура заговорить!
До шинку Євмен хоч і заходив, так не на те, щоб там чопка смоктати; з людьми любив він балакати. Не без того, що було чаркою й покрепиться: почастує його хто однією, а він йому зараз здачі — двома; а щоб п'яним — ніхто зроду-віку його не бачив. Ні, ні! на що вже великі вороги його, лисий коваль Микола та отой Михайло, а й вони не посміють гавкнути, щоб Євмен хоч раз коли був п'яним. На підпитку і я його бачила, так де-ж той чоловік, щоб без вади якої був?.. Нема такого в світі, та й не було.
Еге! так ото й стоїть Варка проти шинку, та не тямить, що його діяти: яким робом діда викликати? Ждати — доки сам вийде, ніяково: і люди помітять, візьмуть на глузи, торохтітимуть: "яка стара Варка, а до музики, скажуть, така охоча, що й вечірню на неї проміняла"... Зайти-б у шинок — ще гірше... Опинилася Варка, наче в штанях без очкура — ні в тин, ні в ворота! Думала вона, думала, та як гуконе що-сили:
— Хазяїн! Шинкарю!!
Дід наче того тільки і ждав! Зараз вікно з шинку навстіж, та до Варки:
— Що отсе з вами, пані-маточко? Чи не на живіт? Може-б мені за шептухою побігти?
— Ходи сюди! ходи сюди!
Вийшов до неї дід.
— Хто на бубоні бив? ти?
— На бубоні, кажете ви? коли?
— Ще й коли!.. бач який святий та божий! Наче й не чув... Отут, в шинку, хто бив?
Дід дивується, хреститься, та й каже:
— Що отсе таке з вами? я отут з самісінького обіду, а бубону не чув... хто-б таки під святу неділю з добрих людей став бубнити?.. Се вам причулося...
Пішли змагатися: Варка своє: — ти бив, а Євмен своє: — се вам причулося. Варка аж ногами тупотить, лютує: а Євмен її хрестить та читає: "зидіте"... Плюнула Варка й геть собі греблею по-під вербами. А Євмен — бубон під кожушанку, та бігцем по-за вербами, між очеретами, — його невидко. Попередив Варку, сів в очереті біля дороги; скоро Варка порівнялась з ним, він як торохне в бубон, як заверещить не своїм гласом — та й присіла, з місця не рушить; з переляку мов прикипіла. А Євмен в очереті другим вже голосом під бубон:
"Тири-тири тирличко!
По дорозі пір'ячко!
То-ж його розгубила
Ряба Варчина кобила"...
Тоді прихильцем очеретами, городами до господи. Хата його в головах церкви стояла. Бубон під вулик, сам до церкви.
Приходить Варка — власним очам віри не йме: Євмен на вколішках біля крилосу стоїть на молитві... Після вечерні ледве ступив дід на цвинтар — Варка до його: ну його принародно ганьбити та соромити, що в шинку на бубон бив.
Євмен уважно її слухає, тужливо так дивиться на неї, головою журливо хитає й каже:
— Не во гнів вам, пані-маточко, з вами напевне щось, мабуть господнє попущеніє: і причувається вам, і привижається, — тут не без лукавого. Перехрестіться та ходімо вкупі; я вас самих через греблю не пущу; хоч воно ще й не вельми пізно, та повз очерет небезпечно. Люди добрі! проведім її через греблю, бачите, вона трохи стерялася.
Варка з того аж посатаніла, лютує, а дід її вмовляє, заспокоює та хрестом навкруги обводить. Люди дивляться, сміються, найпаче — дівчата, сороки ті... З того часу й покотилася селом гутірка, що Варка стерялася, що сатана раз-у-раз їй в ухо бубонить... Звісно: почали всячини додавати; стали гомоніти, що вона на людей кидається, кусається, піною з рота бризькає, що під язиком у неї щенята... Почали люди тікати од неї та й довели молодицю до того, що мусіла вона село наше покинути. Дівчата, тоді страх як зраділи; ніхто за нею не жалкував. От як штучно вижив Євмен Варку; та вже за рік, чи мабуть, за два, признався людям, а то-б ніхто й не відав, яку він кумедію вчинив з Варкою.
V.
Кажу-ж вам — жартун був дід Євмен, жартуючи і вмер; але пошли господи і всякому таку смерть тиху. Того року, як він помер, господь покарав наше село великою-превеликою посухою; з зелених свят до самого Спаса, коли не до Головосіка, дощ і не крапнув ні разу; люди й хмари не бачили. На полях усе вигоріло, навіть травою тільки той і поживився, у кого болото було, або на великій низині; жита погибли; пшениці вийшли огрійні; зерно з усього заміркувате. Недорід випав тяжкий. Ще до Різдва — що було в гамазеї позабирали, а до Стрічення і багатирі свої ями спорожнили, зате кешені понабивали. Дід Євмен, наче той Йосип прекрасний, заздалегідь вгадав недорід і цілі дві зими своїх ям не відкопував; беріг хліб. Діти трохи кривилися на його, часом злегесенька і дорікали: