— Так, Славочко, старий пан Сошальський знов з вами,— одповів воротар, цілуючи просто в губи Броніславу.— Але, панове, треба хапатись. Стефане, маєте зброю?
— Ні.
— Ось,— він подав Стефанові пістоля,— тут два набої,— це, Славко, й тобі; а тепер сідаймо й гайда! Гляньте — перекинувсь Віз, пригасають зорі.
Я глянув вгору: справді, зорі вже грали не так яскраво. Сошальський взяв Броніславу на оберемок, всадовив її в шарабана, Стефан сів поруч з нею, ми скочили на коней, Сошальський підхопив віжки, і кортеж наш рушив.
Мене вразило одразу те, що віз котився якось м’яко, коні ступали нечутно. Еге, бувалий пан Сошальський дурно часу не гаяв: копита всіх коней і колеса воза було обкручено соломою. Дорога йшла рівно вгору, вона біліла в темряві ясною стягою; це було, мабуть, корито якогось весняного бурчака: білий пісок і камінчики позначили його шлях. Незабаром ми виїхали на гору, і вузенький шлях пішов густим лісом. Небо біліло, тепер на його сіруватому тлі чорне гілля дерев видавалось кублом покручених чорних гадів.
Ми їхали мовчки, чути було тільки іноді, як форкали тихо коні та часом колесо наскакувало на корінь, і тоді тихо стукав віз.
Броніслава не раз повертала голову до мене; я не міг побачити виразу її обличчя, вона не могла побачити виразу мого.
Сіріло.
Раптом віз спинився, ми спинили коні.
— Пане ротмістре,— озвавсь до мене Сошальський,— далі панові їхати не можна: контрабандисти свідків не люблять.
— А далеко ж ще до кордону?
— Тільки дві верстви: треба поспішати.
Я скочив з коня і підійшов до шарабана, Стефан і Броніслава теж вийшли з нього мені назустріч. Наблизилась хвилина прощання,— ми всі були схвильовані. Стефан обняв мене і вимовив глухим від хвилювання голосом:
— Не маю слів, але життя моє — ваше.
— Я залишусь тут,— звернувсь я до Стефана,— але коли ви переїдете кордон, стрельніть двічі з пістоля, щоб я знав, що все скінчилось добре.
— Гаразд,— одказав Стефан.
Я стиснув його обидві руки, він підійшов до Гончаренка, я підійшов до Броніслави.
— Пане ротмістре,— заговорила вона тихо уривчастим голосом,— ще одне прохання...
— Все, що скажете!..— занадто палко вирвались в мене ці слова.
— В замку залишилася бабуся... після нашої втечі почнеться трус в замку, арешти... її можуть схопити, заслати... Але її не знайде ніхто... вона вмре голодною смертю, як і сказала мені... Рятуйте!
— Де я знайду її?
— В каплиці є потаємний залізний покій... надушіть ліву сандалію ноги святого Вінцентія...
— Славко! — озвавсь з козел Сошальський.
— Так, так, прощавайте, прощавайте.— Броніслава зняла з свого пальця перстня і наділа на мій,— на спомин... на спомин... душа моя... навіки...
Я припав до її рук і обсипав їх поцілунками... Коли поцілунок має мову,— він сказав їй усе. Руки її затремтіли, щось гаряче впало мені на шию.
— Прощавайте, прощавайте... все життя...— Я вчув схвильований голос, стримане ридання. Вона вирвала свої руки і вскочила у шарабан. Коли б я схопив її в обійми, коли б притиснув до серця з усім палом свого безнадійного кохання, коли б укрив її обличчя, її перси, її стан дівочий поцілунками, гарячими, мов кров, коли б крикнув: "Спинись! Запишися зі мною. Глянь, зараз зійде сонце, зійде для нас, для щастя, для життя. Що — нації, релігії, держави?! Одна любов — єдине щастя на землі".
Чи встояв би проти цього категоричний імператив Канта? Я не сказав нічого,— він встояв.
Шарабан покотив, вона обернулась... махнула хустиною раз, два... коні завернули, шарабан зник в темній стіні лісу.
Я притуливсь до дерева і занімів — все круг мене пішло в темну прірву... Хвилини бігли чи спинились... я того не відчував...
Враз: ба-бах! — покотило лісом. Ба-бах! — вдруге, вони переїхали кордон, вони на волі.
Гончаренко підійшов до мене...
— Так що треба їхати, ваше високоблагородіє, пан отой розказав мені, як їхати,— навпростець, воно коротше, а все ж до ранку верстов п’ятнадцять треба зробити.
Я скочив на коня, в лісі розвиднювалося, збитись було не можна. Я хтів здушити коня острогами, але завважив, що одного острога й не було на мені. Де я загубив його?! Та не так він мені був і потрібний: добрий кінь і так порвавсь вітром.
XI
Гончаренко керував тепер всім; коли ми доїхали до берега лісу, він поскидав солому з кінських копит. Я не бачив нічого, не керував конем. Кінь біг за Гончаренком.
Було вже годин вісім ранку, коли ми доїхали до ружмайловського палацу. Браму було зачинено, але воротаря не було. Гончаренко і стукав, і кричав, ніхто не відповідав; він переліз через мур, одчинив браму, і ми в’їхали на тополину алею, а звідти на дворище.
Замок глянув на мене сліпими очима. Я скочив з коня, кинув Гончаренкові поводи і увійшов в свою кімнату. Все було в ній так, як я залишив вчора. З дзеркала на мене глянуло страшне обличчя, пошарпана одежа в листі, в землі.
Я зірвав з себе сюртука, чоботи і впав на ліжко.
Нічого,— крім надлюдської втоми. Небуття ту ж хвилину охопило мене.
Не знаю, скільки годин спав я, коли прокинувсь,— в хаті сутеніло. Я не розумів нічого,— хто я, де я, але поволі свідомість всього того, що сталося за ці дні, почала вертатися до мене. І серце стиснув такий жаль, такий пекучий жаль, який тільки в молоді літа рве наше серце.
Ніколи! Ніколи! Ніколи!..
Але жива! Війну закінчено, їм не буде де умирати, вона житиме й може... Враз щось стукнуло мені в голову: а стара графиня? Останнє прохання Броніслави. Я сів на ліжку: біля нього стояли виглянцьовані чоботи, на стільці лежала одежа вже перечищена, опоряджена; дотлівав жар у коминку, і Трезор лежав перед ним, одкинув всі чотири лапи та насолоджувавсь спокоєм і сном.
Все так, як і завжди. А льох, печера, камінь, страшний хідник? Це була дійсність чи кошмар?
Двері одчинились, на порозі з’явивсь Гончаренко, мій рух дав йому знати, що я прокинувсь.
— Так што все благополучно, ваше високоблагородіє,— відрапортував він мені.
— Що це — ранок, день чи ніч?
— Так што вже вечір, ваше високоблагородіє.
— Вечір? — я схопивсь за чоботи.
— Одного острога загубили, ваше високоблагородіє.
— Ану його! Одчепи й другого.
— Одчепити одчепив, та... воно не по формі та й...— обличчя Гончаренка все осумніло.— Треба буде змотатися до міста та й купити.