Але не встиг я взятись рукою за клямку, як за спиною моєю почулися радісні вигуки.
— Лисенко! Товариш! Друг! Це ти? Яким чином? Надовго?
Я озирнувся і похолов: з сусіднього завулка поспішали до мене наші офіцери. Це були Жолтков, Шлітер і ще двоє. Обличчя всіх пашіли, очі грали, говорили голосно, весело сміялись, знати було, що десь випили добре. Гіршої зустрічі не могло й трапитись.
Я прикипів до землі, але вони не дали мені опам’ятатись, весела юрба посунула на мене: стискання рук, вигуки, жарти!
— Та ти знаєш,— кричали вони всі, перебиваючи один одного,— війну закінчено... Модлін і Замостя здалися!
Це була важлива новина.
— Так ось ми і за здравіє і за упокой! Ходім з нами.
Мені одлягло від серця, я хтів щонайшвидше податись з ними, але в цю хвилину Жолтков кинув оком на шарабан:
— А це що? — здивувався він.— Кого це ти конвоїруєш?
Всі обернулись до шарабана. Я глянув на Стефана й Броніславу: вони сиділи обоє білі-білі, з тісно стиснутими вустами.
— Та,— одмовив я, намагаючись наддати своєму голосу цілком байдужий тон,— купив собі в графині Ружмайло пару кріпаків і хочу одіслати до матері.
— Го-ю! І вибрав же! — гукнув Жолтков.— І хлопець, і дівка хоч куди!
— А до чого вони здатні? — запитав один з офіцерів.
— Буцімто ти і не знаєш, на що вони здатні? — зареготав другий. Спільний регот вкрив його слова.
— Хлопець ткач, а дівчина добра гаптувальниця,— одказав я, стримуючи і гнів, і неспокій.
— Мабуть що так,— завважив своїм в’їдливим голосом Шлітер,— з такими білими руками...
Я глянув на Броніславу,— на нещастя, вона поклала свою тонку, білу руку на полу свитки, і ясно було, що це не рука селянки.
— Вона весь час пробувала в покоях, при графині,— пояснив я спокійним тоном, а серце стукало, стукало... я бачив тільки погляд Шлітерів: холодний, пронизливий...
— Може, й при графові,— всміхнувсь він гиденько,— шельмочка не погана,— і Шлітер підійшов ближче до шарабана.
— Правда, правда,— загоготали офіцери,— знаєшся, брат, на товарі!
— Я завжди казав, що Лисенко молодчина,— гукнув весело Жолтков, вдарив мене по плечі,— знайшов собі і покоївочку гарну. А як тебе, дівчино, звати? — Він теж підійшов до шарабана.
Серце в мене заніміло.
— Дарина, пане,— одповіла Броніслава.
— Дарина? Ого, яке гарне ім’я! Та й сама ти, дівчино, гарна,— провадив далі Жолтков,— ну ж не одвертайся, поглянь на нас веселенько.
— Ми не вовки, не вкусимо,— підтримав Жолткова Шлітер,— чи ти ж, красунечко, з усіма така сувора? — Він взяв Броніславу за підборіддя і повернув її голову до себе.
Броніслава стиснула губи й мовчки глянула на Шлітера,— то був погляд! Стефан сидів білий, мов неживий.
— І намистечко в тебе добре, та й сорочка, мабуть, гаптована? — Шлітер простягнув руку, розщепнув свитку на Броніславі і заслав руку під свитку.
Броніслава спалахнула і шарпонулась від нього.
— Ха-ха-ха-ха! — покотились реготом офіцери.— Злякалася?
— А ти не лякайсь,— Шлітер огорнув стан Броніслави рукою і силою потягнув її до себе.
Одчай, жах, огида спалахнули в очах Броніслави.
Цього я вже стерпіти не міг.
— Та ну, лиши дівку! — Я підійшов до Шлітера, але він затявся.
— Од цього не злиняє! — і потягнувсь до Броніслави.
Але в цю хвилину Стефан, білий мов крейда, з чорними мов вугіль очима, поклав свою руку на руку Броніслави і вимовив голосом глухим від тяжко стриманого гніву:
— Пане, не займайте дівки, то моя наречена.
Це видалось офіцерам таким несподіваним і смішним, що вони всі аж покотились од реготу.
— На милість Божу! Наречена! Ха-ха-ха! Може, будеш честь своєї нареченої боронити! Ой, проше пана, який грізний! — закричали, рвучи боки з сміху, офіцери, а Жолтков одштовхнув Шлітера і підсунувсь до Броніслави, в його масних очах заграли вогники.
— Ну, ну, красунечко, глянь на мене,— підсунув він до неї свою червону вусату пику,— на німця не дивись, а до мене пригорнись, не пожалкуєш! Ха-ха-ха! Жодна жінка ще не нарікала на мене.
Справа ставала загрозливою. Навколо нас зібралась вже чимала юрба: баби, дівчата, хлопці, москалі, діти,— регіт, ґвалт зацікавили всіх. Я не знав, що робити? Думки неслись борвієм: підштовхнути Франца, щоб вдарив по конях, та й — давай Бог сили? Це звернуло б увагу, та й коні були натомлені,— не втекли б! Стати на оборону Броніслави,— викликати підозру, та й хіба можна було умовити п’яних гультяїв? Це роздратувало б їх ще більше. Враз щаслива думка осяяла мене. Я схопив Жолткова за руку саме в ту хвилину, коли він хтів лапнути Броніславу своєю волохатою лапою, і крикнув весело:
— Та ну, кинь її, ходім до маркітанта: п’ять пляшок "кліко" ставлю на радощах всім!
— Молодець, молодець,— ревнув Жолтков і знову ляснув мене по плечі: — Я завжди казав, що Лисенко молодець! Ходім! А дівча я в тебе відкуплю, їй-богу, відкуплю!
— Поставимо на карту,— підхопили офіцери.
— Гаразд, гаразд! Ходім! — Я вхопив Жолткова під руку, офіцери приєдналися.
— Шлітер, а ти? — обернувся я до німця.
— Маю ще маленьку справу, ідіть, я надійду.
Але я не хтів залишати його біля шарабана, тому вхопив і його під руку; гукнув весело:
— Ні, ходімо вже всі разом: п’ять товаришів, п’ять пляшок.
Ми повернулися від шарабана, коли це страшний жіночий крик прорізав гомін юрби. Якась жінка в шляхтянській одежі розштовхувала юрбу.
— Пустіть, пустіть! — кричала вона. Обличчя її було схвильоване, червоне, сльози бігли по щоках, чепчура збилась набік.
Люди розступились. Офіцери спинились, серце в мене теж спинилось. Вона, здається, не бачила нікого, кинулась, мов божевільна, до шарабана, припала до рук Броніславиних і заголосила:
— Ієзус Марія! Графиня, дзецько моє! Князь... на возі!.. В москалів!!
— Графиня? Князь? — Шлітер аж підскочив на місці.
— Графиня? Князь? — Жолтков вирячив на мене очі: — Так ось яких кріпаків купив ти? Здорово! Чи не той саме це князь Порецький, що ми розшукуємо його?
Я глянув на Стефана і Броніславу: вони білі, мов засуджені під шибеницею, а очі страшні, чорні, порожні...
Жолтков не спостеріг мого хвилювання: на щастя, всі офіцери повернулися з цікавістю до Броніслави й Стефана, біля яких убивалася й голосила жінка.
— Ага, піймались пташки? — провадив він з веселим реготом.— Проше пана, до лясу? І як ти їх піймав, підманив, одурив, та кажи ж!