— Пане ротмістре,— промовила тихо і чуло Броніслава, простягаючи мені руку,— ми приймаємо від вас цю жертву, але вона загрожує панові страшною небезпекою.
— Не турбуйтесь про те, не журіть собі хоч тим серця,— одказав я, підносячи її руку до вуст.
— Але все життя, де б ми не були,— згадка про вас, про шляхетність вашої душі житиме з нами.
Вона не одривала свої руки... я чув, як затремтіли її пальці, мені здалось...
А, та чого не здасться, коли маєш двадцять сім років, коли в серці вогонь, а крила за плечима!
Щоб не виявити свого хвилювання, я хутко попрощався і пішов з кімнати.
Другого дня вранці я пішов на село. Треба було побалакати з Турутою, сказати йому, що я мушу поїхати до міста, передати йому на час моєї відсутності повновладу.
Я застав повну ідилію. Турута сидів в садочку. Перед хатинкою на невеличкій галявинці, обсадженій кущами мальви й жоржин, горіли тріски. Над ними, примощений на каміннях, стояв великий казан, біля нього сиділа на маленькій табуретці Тася, рум’яна, зашарена від вогню, і мішала здоровим ополоником чорне місиво, що парувало й клекотіло в казані. Я догадався, то був час, коли на Поділлі варять сливове повидло. Трохи оддалі на низенькій лавочці сидів Турута і тримав книжку в руці. Собака лежав в нього біля ніг. Теплий осінній день ласкаво світив на цю групу, а різнобарвні дерева обступили її, мов рамкою.
Ця буколічна сцена сподобалась мені. "Тут в долині ідилія, там на горі — трагедія,— промайнула в голові думка,— та щастя не буде ні тут, ні там". Я хтів послухати, що читає їй Турута, але собака кинувсь до мене. Тася глянула і вся зашарілась, Турута поклав книжку набік, глянув на мене і, здається, теж трохи зніяковів.
— А, Лисенко,— скрикнув він, встаючи з місця й простягаючи мені руку,— яким вітром ти до нас.
— Їду завтра до міста.
— Чого?
— Купив собі в графині двох кріпаків, хлопця і дівку, хочу одіслати матері.
— От клопіт!
— Дуже добрий ткач і гаптувальниця.
— А! Довго ж там забаришся?
— Ні, тільки підпишемо купчу кріпость, виправлю Гончаренкові подорожню та й назад.
Я, власне, навмисно розказав Туруті про те, що купив кріпаків, мені було цікаво перевірити, чи не вражає сам факт купівлі кріпаків чимсь несподіваним, неприродним. Нічого, він прийняв це як річ звичайнісіньку. Правда, Турута був у підвищеному настрої і справ земних не спостерігав, але факт не вразив його, отже, проба була добра.
Розмова перейшла на службові справи. Я зробив належні розпорядки. Тим часом Тася вхопила своїми міцними рученятами казан з клекочучим повидлом і поставила його долі, а сама хутко побігла до господи.
— Гарненьке створіння,— сказав я, дивлячись їй вслід.
— Козенятко любе і цілий день пісня і праця.
— Щоб не скінчилось слізьми!
— Що ти, що ти! — Турута спалахнув од шляхетського обурення,— вона, як квітонька польова,— незаймана і чиста!
Я попрощавсь з ним, Турута залишав мене, але я одмовивсь, ще раз стиснув руку любому товаришеві і подавсь з двору.
Через півгодини я був вдома.
Ще був час до обіду, я гукнув Гончаренка.
— Слухаю, ваше високоблагородіє,— озвавсь Гончаренко і миттю виріс переді мною.
— Слухай, Гончаренко, чи можу я на тебе покластися?
— Як на камінну гору, ваше високоблагородіє.
— Справа кепська, загрожує мені великою небезпекою.
— Так що грудьми заступлю, ваше високоблагородіє.
— І коли хто, хоч одна душа дізнається...
— Язика вирву з рота, ваше високоблагородіє.
Я встав з кріселка, підійшов до вірного товариша і поклав йому руку на плече. Гончаренко закліпав очима.
— Слухай, Гончаренко, ти був мені завжди вірним товаришем, тепер хочу я доручити тобі справу, од якої залежить і моя служба, і моє життя.
— Прикажіть, ваше високоблагородіє, в воду сторч головою кинутись, в вогонь полізти — і оком не моргну!
Гончаренко спалахнув, я бачив його чесне вусате обличчя і знав, що він говорить щиро, що і в воду він кинеться, і в вогонь полізе, і з чортом зітнеться. Він був завзятий, мав козацьку вдачу, але чи потрапить він виконати завдання?
Я озирнувсь навколо,— нікого не було.
— Справа ось в чому,— заговорив я тихо,— я купив собі в княжни двох кріпаків: хлопця і дівчину.
Гончаренко знов закліпав очима, здається, він починав розуміти.
— Хлопця і дівчину,— провадив я далі.— Ми поїдемо завтра до міста, там я зроблю купчу кріпость, виправлю тобі свідоцтво на переїзд кордону, ти забереш їх, переїдеш з ними кордон, пустиш їх на всі чотири вітри, зробиш мені покупки і вернешся назад. Можеш ти це зробити?
— Можу, ваше високоблагородіє, тільки народ непевний, ваше високоблагородіє, бува, що самі викажуть... підведуть, а вашому високоблагородію по службі — так што, хай їм стонадцять чортів.
Я заходив по хаті і знов спинивсь проти Гончаренка.
— Не можу, Гончаренко, ти розумієш, що таке слово офіцерське?
— Точно так, ваше високоблагородіє,— Гончаренко аж витягнувся, мов на параді,— він розумів.
— Що пообіцяне, мусить бути виконане,— офіцер на вітер слова не кида. Чи ти можеш це зробити, щоб ніхто не постеріг?
— Надвоє перервусь, ваше високоблагородіє, приказ діло сполнять! Тільки...
— Я тобі вірю, Гончаренко,— перебив я його, пам’ятай тільки, що одно непевне слово, і мене...
— Так што розумію, ваше високоблагородіє, тільки нестоящеє ето діло... щоб з-за нього... Пустити їх, ваше високоблагородіє... Кріпаки так кріпаки, хай собі йдуть, куди хтять, або завезти їх в Рассєю...
Добрий козак ще намагавсь опам’ятати мене.
— Ні, Гончаренко,— я поклав йому руку на плече,— я мушу бути певним, мусять бути певні і вони. Справа в тобі: зможеш перевезти?
— Крізь землю пролізу.
— І ніколи нікому ні слова?
— Так што й на тім світі пари з вуст не пущу.
— Вірю тобі, Гончаренко. Пам’ятай же, що в твоїй руці буде моє життя.
— Прикажіть, ваше високоблагородіє, із смертію стятися — не відступлю.
В двері постукали, Франц прийшов з обідом. Справи помалу вкладалися. Я почував себе, мов людина, що має кудись од’їхати, що складає свої папери, впорядковує свої справи, готуючись до далекої, може, останньої подорожі. Але стрілка наближалась до восьмої — і хвиля радісного почуття залила серце.
Рівно о восьмій одчинив я двері і увійшов до їдальні. Стола, як звичайно, було вже наготовано до вечері. Щось притягло мою увагу: до пишної сервіровки, квітів, вина я вже звик, але на столі стояло п’ять кувертів,— це впало мені в око! Хто ж буде п’ятий? Хіба тут, в цьому палаці, переховується ще хтось?