— Козак не робить засідки, а б’є ворога в одкритому бої.
— Я ротмістр лейб-гвардії кірасирського полку,— одповів я гордо,— моє завдання арештувати князя Порецького, що переховується в цих лісах, я виконую свій повин, а коли пан!..
Шляхтич спалахнув.
— Я князь Порецький,— одказав він зухвало,— князь Порецький не ховається від московського війська, але не дасться йому в руки живим. Прошу пана ротмістра взяти шаблю.
Ми схрестили леза.
— На Бога! — скрикнула графиня, і в її голосі вчулося стільки благання, стільки шаленого почуття, що я мимоволі спустив леза. Вона знов стояла межи нас бліда, схвильована.
— Стефан, на тобі кров! Тож не можна з пораненим битись! — скрикнула вона з одчаєм, звертаючись, власне, до мене.
Я глянув на князя: справді, я добре зачепив його праву руку, кров густо спливала.
Власне, мою образу було вже змито кров’ю. Я всунув шаблю в шабельтаса20. Непогамовні почуття і думки хвилювали мене, серце ходором ходило в грудях.
Князь стояв переді мною блідий, але рішучий; гра-, финя перев’язувала йому руку.
— Броніславо,— сказав він, коли вона закінчила,— тепер лишіть нас, то річ лицарська, і знову взявся до шаблі.
— Ні,— одказав я,— я битись більше не буду. Правда, я вистежив чужу таїну, але я й залишаю її вам непорушною, залишайтесь там, де ви отаборились,— таїни вашого притулку не вирве з вуст моїх ніхто, а в тім — порукою вам слово козацьке.
Я повернувся і почав хутко спускатися в яр, не оглядаючись назад. Мої слова, знати, теж ошарашили їх, бо ніхто не відповів мені й слова.
Я йшов хутко, не бачачи нічого. В голові стукало, серце колотилось, думки набігали, мов хвилі розколисаного моря.
Що я зробив? Що вчинив? Найгірший злочин з боку службового повину і чесний вчинок з розуміння людяності! Хто він їй, хто вона йому? Як було не озватись серцем на цей жіночий крик, повний такого нестерпного розпачу?
Я не знав, як дійшов до кімнати, як впав в кріселко, але вигляд мій був, мабуть, дуже схвильований, бо й Гончаренко, не насмілюючись питати, поглядав на мене непевним оком.
"Що буде далі?" — запитував я сам себе і не знаходив відповіді.
Франц приніс обід, я майже не доторкнувся до нього. Я не йшов і до бібліотеки. Прийшов вахмістр: я розвіяно слухав його... не дав жодного наказу на завтра. Він поклав біля мене листа з дому... я й не глянув на нього... Я чекав, чого й сам не знав. Але чекав напружено, уперто.
О восьмій годині хтось стукнув в двері, Франц ввійшов і подав мені на срібній таці листа з гербом графів Ружмайло. Я розірвав конверта: мене запрошували до бібліотеки, підписано було — графиня Броніслава Ружмайло.
— Зараз буду,— одказав я Францеві. Франц вклонився і вийшов з кімнати.
Я підійшов до дзеркала, оглянув себе, поправив волосся, вуса і хутко вийшов.
Як стукало моє серце, коли я взявся за знайомі вже дверцята і переступив порога бібліотеки.
Вона була вже там, стояла при столі, чекаючи на мене. Я вклонився. Вона пішла мені назустріч і простягнула обидві руки. Я з великою пошаною поцілував ці руки і стояв, очікуючи її слова.
— Пане ротмістре,— почала вона,— прийміть мою щиру подяку. Я знаю пана, як людину шляхетної душі і вірю панському слову.
Я вклонився.
— Тому я мушу сказати панові всю правду: князь Стефан Порецький мій наречений.
— Наречений? — слово зірвалось мимоволі з моїх вуст. Я глянув на Броніславу, легенька рожева тінь пойняла її обличчя.
— Мій наречений,— проказала ще раз вона і опустила під моїм поглядом очі.
Упала маленька пауза.
— Прошу сідати,— озвалась знову Броніслава, показуючи на кріселко біля каміна. Вона сіла, і я сів проти неї.
— Хай пан ротмістр не подума,— почала вона знову,— що сьогодні керувала мною жіноча кволість! Так, князь Порецький мій наречений, але він має ще другу наречену — отчизну. Нас заручено ще з дитячих років, та не нареченого боронила я, я боронила поляка, здатного носити зброю. Коли Стефан вмре за отчизну, він виконає свій повин і я вмру з ним разом, але гинути в московській неволі, в кайданах, в каторзі, в Сибіру — то річ неможлива... для мене й для нього.— Вона помовчала схвильовано, силкуючись приголомшити свою схвильованість.
Я теж дивився на неї, зрушений і схвильований: "отчизно", "отчизні"... А отчизна вже лежала трупом, розшарпаним російськими орлами.
— Коли Стефан сховався там,— хай не думає пан ротмістр, що то було з ляку перед російським військом. Стефан стояв на чолі трьохтисячного полку. Коли б генерал Дверницький прийшов на Поділля — все б закипіло навколо. Але ми залишились самі... проте пан ротмістр знає, які Стефан мав сутички з російським військом.
Я нахилив голову, я знав справді завзяті князеві витівки.
— Але на спільній раді постановили всі,— провадила вона далі,— перебиратися через австрійський кордон, щоб приєднатися до "Царства". Стефан керував всім, він мусив переїхати зі мною останнім. Ми не розрахували часу,— ви прийшли з вашим полком. Стефан побоявся наражати мене на небезпеку і залишивсь переждати, щоб разом зі мною...
— Але куди і по що? — завважив я тихо.— Після того вдару, що впав знову на Польщу?
Броніслава спалахнула.
— Польща була завжди тим кременем, з якого вдар добував іскру.
— Так, але на цей час справу вже майже покінчено...
— Нам знайдеться місце серед рідних могил.
Слова її прозвучали глухо й рішуче. Я глянув на неї: тонкі брови зібрались в грізну лінію, очі втопила в жар... тепле одсяйво падало на її обличчя і грало на темному золоті кіс.
Ми замовкли.
— Пан ротмістр не розуміє того почуття,— заговорила вона знову, і голос її зазвучав тепер м’яко і сумно,— що найбезталанніша отчизна викликає в серці найбільше жалю. Польща повстала, щоб повернути собі незалежність, щоб визволитись з рук тирана, що потоптав і в своїй країні волю і хтів зробити те і в Польщі. Даруйте, пане ротмістре, що я в вашій присутності так висловлююсь про вашого государя, але козакові, як і полякові, однаково ненависне ярмо московських царів, і ми, поляки, швидше загинемо всі, ніж підемо москалеві на ласку.
Знову в голосі її забриніла незламна сила.
— Але,— завважив я,— графине, я сам військовий і не тікав ніколи з січі, проте, коли такі нерівні сили...