— Як-то далеко? Чого далеко?
— Того, що в своїй хаті місця нема...
Я й сам не зчувся, як він нахилився до мене, як обняв мене і почав цілувати. Чую, сльози на моє лице капають, капають...
— Дядечку, голубчику, що це ви?
— Це я так, нічого, Василю... На старість, бач, плакати задумав... Прощавай, мій любий, прощавай!.. Адже ти один, мабуть, на всьому світі любив мене... Прощавай!..
І я вже плачу, ридаю, вхопившися за його руками.
— Ой, не ходіть, дядечку, не пущу!.. Не ходіть, або мене з собою візьміть!
Але не помоглося — пішов...
Кажуть, дитячі сльози — дурні сльози. Не завсігди, мабуть...
Уже потім, як підріс я, розказувано мені, як воно сталося. Тимошина жінка пішла за його тільки через те, що нікуди було подітися, — то вона недовго прожила з старим і знайшла собі сусіднього парубка. Поки Тимоха не знав цього, то було добре, хоч і все село про це відало. Але одного разу він, вернувшися з ковальні порано, спіткав у себе в хаті того парубка і зрозумів усе. Він і слова не сказав жінці, а запив страшенно і все сварився й нахвалявся, що вб'є її. Але до неї не йшов. Вона ж сподівалася, що це перейде, і не чіпала його. Через тиждень одначе він кинув пити, витверезився й пішов додому.
Жінка була в хаті. Мовчки зібрався він, одягся, узяв дещо і, вже виходячи з хати, промовив.
— Зоставайся сама — хата єсть, худоба якась єсть — живи! Може, щасливіша будеш... Тільки не одури й його, як мене одурила. Хай тобі бог простить.
І більше нічого...
Жінка зосталася — повія була на все село.
Через тиждень після того, як дядько Тимоха пішов з села, ми перечули, що він у наймах, за коваля, в якогось пана; а місяців через півтора прийшла у волость звістка, що в полі, біля шляху, знайдено замерзлого чоловіка, а був то дядько Тимоха... Казано, що він страшенно пив і п'яний замерз у полі.
Я плакав гірко, як почув про це. Та й тепер сльози набігають на очі, як згадаю я безщасного дядька Тимоху, згадаю, як він любив мене і як його заносило снігом у полі одинокого, замерзлого... Сльози знову набігають, як і тоді.