— Василю, куди ти? — гукнув дядько Тимоха, копирсаючи кліщами у горні.
— Додому, куди ж! — одмовив я, сердитий на його.
— Чого?
— Чого! Того, що хочу! — хотів був сказати я ще сердитіше, але почув, що сльози клубком підкотилися мені до горла.
— А! Так ти додому? Так я ж тебе не пущу! — гукнув дядько Тимоха, і тої ж миті дві здоровенні засукані руки обхопили мене:
— Пустіть мене, дядьку, пустіть! — кричав я пручаючись і чуючи, що в мене очі вже повні сліз. — Пустіть, ви сердиті!..
— А! Сердитий?.. Гаразд!.. А це що?
І я опинився знов долі, а мені до ніг брязнуло щось із Тимошиних рук.
Я підняв його і прикипів до місця з радощів... Такого щастя я ніколи не сподівався. Я тільки марив про його, часто марив, і одного разу навіть признавсь дядькові Тимосі, але ніколи не думав, щоб він мені скував справжню залізну невеличку шабельку.
— О, дядечку! — тільки й міг скрикнути я, хапаючи шабельку в руки.
Мої мрії справдилися: тепер я можу піти проміж хлопців певний, що ні в кого нема такої штуки, що я зовсім козак із шаблею.
— О, дядечку! Які ж бо ви добрі!..
— Добрий тепер, а то сердився, пуцьверинку!
Але я вже не слухав його: вхопивши шабельку, я повертав її на всі боки і розглядав свій дорогий скарб. Нарешті, не мігши вдержатись, я крикнув дядькові Тимосі: "Я зараз!" — і чимдуж чкурнув до хлопців похвастати подарунком.
Згадуючи тепер дядькове Тимошине обличчя, яким воно було в ту хвилину, і його добрі голубі очі, я не зважуюся сказати, хто з нас був тоді щасливіший — я чи він.
III
Казав уже я, що дядько Тимоха пробував собі молодиком. Всі так ізвикли бачити його без подружжя, що надзвичайно здивувались, дочувшися, що він має одружитися. Уперше я це почув у своїй сім'ї — батько казав про це матері й додав:
— От, на старість розуму рішився!
— Зовсім скрутила чоловіка, — промовила мати. — Пропаде він з нею ні за що!
Ці слова як ножем різонули мене. Дядько Тимоха пропаде ні за що! Мені так зробилось у цю хвилину жалко його й страшно, що я, вхопивши шапку, побіг до його. Він кував, як і завсігди, тільки був тепер сам, без молотобійця. Я вбіг у ковальню і, нічого не розбираючи, не оберігаючись розпеченого заліза, кинувся до його.
— Що це ти, Василю! Бережись, попечешся! — придержав мене дядько Тимоха. — Чого це ти?
Але я не міг нічого відмовити і почав тільки хлипати.
— Оттакої! — здивувався Тимоха. — Чого це ти рюмсаєш? Що це тобі?
— Мені вас, дядьку, шкода... — ледве міг я вимовити.
— Мене? Отака ловись! А що ж я? Вмираю, чи що?
— Але ж ви хочете одружитись, і мама... кажуть, що ви... ви пропадете... — і сльози знову полились у мене з очей. — До кого ж... я... ходитиму тоді?
— Так он що... — промовив дядько Тимоха, трохи помовчавши. — Ну, цього не бійся, — я ще не загину, і ходитимеш ти до мене, як і ходив.
Мабуть, дядько Тимоха вмів мене розважити, і через який час я покинув плакати.
Дядько Тимоха одружився.
Я ходив до його в ковальню, як і раніше, і часто бачив його жінку. Була собі вона невеличка моторна молодиця, чепурненька, щебетлива. Сирота без хати, без шматка хліба, вона пішла за дядька Тимоху, щоб не жити голодною й холодною, тиняючись по наймах. Так казано в нас у сім'ї і лаяно її, казано, що вона одурила дядька Тимоху, що не любить його і що нечесно дівувала. Я слухав це все і, хоч не все розумів, але ж став не любити Пріську (так її звали) і завсігди тікав з ковальні, коли часом вона була там, як я приходив. Але дядько Тимоха любив її, здається, без краю — принаймні він з неї очей не зводив, як вона заходила до його і стояла у чорній похмурій кузні, серед кіптяви, диму і залізних уламків весела, чепурна, молода. А він, чорний, умазаний, кривий і старий, таким бідолашним здавався поруч із нею, що мені невимовно жаль було його в такі хвилини.
IV
Минав рік. Дедалі, то все більше та більше я став помічати, що дядько Тимоха смутний. Знаєте, дитяче серце чуле на це, а найбільше ще до того чоловіка, кого любить. Так і як...
Згадую, що це було восени. Я чогось давно вже не був у дядька Тимохи, і мені схотілося побігти до його.
Ще не доходячи до ковальні, я почув, що хтось у їй кричить. Я здивувавсь і ще скоріше побіг. Добігаю — дядьків Тимошин голос. Тільки я на двері збіг та так і скам'янів на місці. Я ніколи не бачив таким страшним дядька Тимоху. Лице бліде, аж синє, — дарма, що на йому сажа й кіптява налягли, очі страшні, блискучі, у руках вершляг. Він маха їм, іноді б'є по ковадлу, сам кричить:
— А! Так! Одурити старого дурня!.. Молодший, кращий!.. Так йому, старому йолопові, й треба, — не квапся до молодих!.. Так!.. Але ж і падлюка!..
І він ударив вершлягом по ковадлу.
— Одурила! Наче я не любив її... Та я її вб'ю, вб'ю прокляту!..
І він знову махав вершлягом, знову гупав по ковадлу.
Він був п'яний.
— Та годі бо вам, дядьку, — вмовляв молотобоєць, — ще може й на добре повернеться.
— На добре? — ревів Тимоха. — На добре, кажеш? Ні вже, тепер он на яке добре повернеться, як я їй оцим молотом голову розвалю, вб'ю її, роздавлю, як жабу!
Він кричав так люто, а його обличчя було таке страшне, що я, зостраху, кинувся геть із кузні...
Увесь день до вечора я пролежав у бур'яні на нашому городі. Ні їсти, ні пити я не міг нічого. Дома думали, що я хворий.
Уранці я не втерпів і знову побіг до ковальні, щоб хоч подивитися, що там робиться. Але ковальня була замкнена. Другого, третього дня — теж. Дядько Тимоха не робив у кузні, а в нас у сім'ї казано було, що він п'є. Я мучивсь і щодня по кілька разів бігав до ковальні дивитися, чи нема його там, і робив це крадькома, щоб ніхто не знав. Але ковальня все не відмикалася.
Так проминув тиждень.
Одного ранку, нарешті, я діждався свого: я побачив дядька Тимоху біля кузні. Стиха я підійшов і глянув на його. Глянув і злякався: обличчя бліде, очі позападали, якась мука світиться в їх. Увесь якийсь мов пригнічений він, а зістарівся так, що й не пізнаєш. Одягнений у кожусі, за плечима торбина. Стоїть, замикає кузню. Побачив мене — зрадів.
— А, Василю, і ти тут! Давно я тебе не бачив.
Замкнув, немов іти хоче.
— Дядечку, куди це ви?
— Треба йти.
— Куди йти?
— Далеко.