Дядечків сон

Страница 33 из 39

Федор Достоевский

— Вітаємо, князю! Вітаємо! — кричали з усіх боків.

— То ви одружуєтесь?

— То ви справді одружуєтесь?

— Миленький князю, то ви одружуєтесь?

— Авжеж, авжеж,— відповідав князь, надзвичайно вдоволений з вітань і захоплень,— і признаюсь вам, що мені найбільше подобається ваше миле спів-чуття до мене, якого я ні-коли не забуду, ні-коли не забуду. Charmant! Charmant! Ви навіть навели на мене сльози...

— Поцілуйте мене, князю! — голосніше за всіх кричала Фелісата Михайлівна.

— І, признаюся вам,— казав князь, якого перебивали з усіх боків,— я найбільше дивуюся з того, що Марія Іва-нів-на, наша ша-новна господиня, так не-зви-чай-но проникливо вгадала мій сон. Наче вона замість мене його ба-чила. Незви-чайна проникливість! Не-зви-чай-на проникливість!

— Ой князю, ви знову за сон?

— Та вже признайтеся, князю, признайтеся! — кричали всі, обступивши його.

— Так, князю, критися нема чого, час виявити цю таємницю,— рішуче й суворо сказала Марія Олександрівна.— Я зрозуміла вашу тонку алегорію, вашу чарівну делікатність, з якою ви намагалися мені натякнути про бажання ваше оголосити ваше сватання. Так, mesdames, це правда: сьогодні князь стояв навколішки перед моєю дочкою і наяву, а не вві сні урочисто освідч чився їй.

— Зовсім ніби наяву і навіть з тими самими обста-ви-нами,— підтвердив князь.— ^Іадмуазель,— з незвичайною ввічливістю звернувся він до Зіни, яка досі ще не отямилася від подиву,— мадмуазель! Присягаюся, що ніколи б я не насмів вимовити ваше ім'я, коли б інші перше за мене не ви-мо-ви-ли його. Це був чарівний сон, ча-рів-ний сон, і я подвійно щасливий, що тепер дозволено мені ви-сло-вити це вам. Charmant! Charmant!..

— Але, даруйте, як же це? Він же все каже про сон,— прошепотіла Ганна Миколаївна стривоженій і злегка зблідлій Марії Олександрівні. Лелечко! В Марії Олександрівни й без цих застережень давно вже нило й трепетало серце.

— Як же це? — шепотіли дами, перезираючись одна з одною.

— Даруйте, князю,— почала Марія Олександрівна з болісно скривленою усмішкою,— запевняю вас, що ви мене дивуєте. Що за химерна в ьас ідея про сон? Признаюсь вам, я думала досі, що ви жартуєте, але... Якщо це жарт, то це досить недоречний жарт... Я хочу, я бажаю пояснити це вашою неуважливістю, але...

— Справді, це, може, в них від неуважливості,— прошипіла Наталія Дмитрівна.

— Авжеж... може, це й від неуважливості,— підтвердив князь, усе ще не зовсім розуміючи, чого від нього домагаються.— І, уявіть, я всім розкажу зараз один а-нек-дот. Кличуть мене, в Петербурзі, на no-xo-рон, так, до одних людей, maison bourgeoise, mais honnête1, a я й переплутав, що на іменини. А іменини ще минулого тижня бу-ли. Букет з камелій іме-нин-ниці приготував. Увіходжу, і що ж бачу? Чоловік поважний, солідний — лежить на столі, я аж зди-ву-вався. Я просто не знав, куди подітися з бу-кетом.

— Але, князю, справа не в анекдотах! — з досадою перебила Марія Олександрівна.— Звичайно, моя дочка не потребує вганяти за женихами, але допіру ви самі отут, біля цього рояля, освідчилися їй. Я не викликала вас на це... Це мене, можна сказати, фрапірувало... Звісно, в мене майнула тільки одна думка, і я відклала це все, доки ви прокинетесь. Але я — мати; вона —

1 міщанська, але чесна родина (франц.).

дочка моя... Ви самі щойно казали про якийсь сон, і я думала, ви під виглядом алегорії хочете розповісти про ваше сватання. Я дуже добре знаю, що вас, може, збивають... я навіть підозрюю, хто саме... але... виясніть, князю, виясніть непорозуміння швидше, задовільніше. Так не можна жартувати з благородним домом... е ;

— Авжеж, так не можна жартувати з благородним домом,— підтакнув князь без тями, але вже починаючи потроху непокоїтися.

— Та це не відповідь, князю, на моє запитання. Я прошу вас відповісти певно; підтвердіть, зараз же підтвердіть тут, при всіх, що ви недавно освідчувалися моїй дочці.

— Авжеж, я готовий підтвердити. Втім, я все це вже розповідав, і Фелісата Яківна цілком угадала мій сон.

— Не сон! Не сон! — закричала несамовито Марія Олександрівна.— Не сон, а це було наяву, князю, наяву, чуєте, наяву!

— Наяву! — скрикнув князь, здивовано підводячись з крісла.— Ну, друже мій! Як ти допіру навіщував, так і вийшло! — додав він, звертаючись до Мозглякова.— Але запевняю вас, шановна Маріє Степанівно, що ви помиляєтесь! Я цілком певен, що я це бачив тільки вві сні!

— Господи помилуй! — скрикнула Марія Олександрівна.

— Не побивайтеся, Маріє Олександрівно,— втрутилася Наталія Дмитрівна.— Князь, може, якось забули. Вони згадають.

— Я дивуюся вам, Наталіє Дмитрівно,— обурено заперечила Марія Олександрівна.— Хіба такі речі забуваються? Хіба це можна забувати? Даруйте, князю! Ви смієтеся з нас, чи що? Чи ви, може, строїте з себе одного з шематонів часів регентства, котрих зображає Дюма? Якого-небудь Ферлакура, Лозьона? Але^ крім того, що це вам не до літ, запевняю вас, що це вам не вдасться! Моя дочка не французька віконтеса. Допіру тут, ось тут вона співала вам романс, і ви, захоплені її співом, впали навколішки й освідчилися їй. Невже я марю? Невже я сплю? Кажіть, князю: сплю я чи ні?

— Авжеж... а втім, може, ні...— відповів розгублений князь.— Я хочу сказати, що я тепер, здається, не вві сні. Я, бачите, недавно був уві сні, а тому бачив сон, що вві сні...

— Ху ти, боже мій, що це таке: не вві сні — уві сні, уві сні — не вві сніГ Та це чортзна-що таке! Ви марите, князю, чи ні?

— Авжеж, чортзна... Втім,: я, здається, вже зовсім тепер збився...— промовив князь, кидаючи кругом занепокоєні погляди. і

— Але як же ви могли бачити вві сні,— побивалася Марія Олександрівна,— коли я вам же з такими подробицями розповідаю ваш власний сон, тоді як ви його ще нікому з нас не розповідали?

— Та, може ж, князь уже комусь і розповідали,— промовила Наталія Дмитрівна.

— Авжеж, може, я комусь і розповідав,— підтвердив зовсім розгублений князь.

— Оце комедія! — шепнула Фелісата Михайлівна своїй сусідці.

— Ох ти боже мій! Та тут яке хоч терпіння урветься! — кричала Марія Олександрівна, ламаючи в нестямі руки,— Вона вам співала романс, романс співала! Невже ви й це вві сні бачили?