— Над-зви-чайний секрет,— повторював князь, з насолодою підбуджуючи цікавість дам.
— То це, мабуть, страшенно цікаво! — кричали дами.
— Б'юсь об заклад, що князь уві сні стояв навколішки перед якоюсь красунею й освідчувався їй! —скрикнула Фелісата Михайлівна.— Ну, признайтесь, князю, що це правда! Миленький князю, признайтесь!
— Признайтесь, князю, признайтесь! — підхопили з усіх боків.
Князь урочисто й захоплено слухав усі ці крики. Просьби дам надзвичайно лестили його самолюбству, він аж трохи не облизувався.
— Хоч я й сказав, що мій сон — надзвичайний секрет,— відповів він, врешті,— але я мушу признатися, що ви, пані, на мій подив, майже зовсім його від-га-дали.
— Відгадала!—з захватом скрикнула Фелісата Михайлівна.— Ну, князю! Тепер, як хочете, а ви повинні відкрити нам, хто така ваша красуня?
— Неодмінно відкрийте!
— Тутешня чи ні?
— Миленький князю, відкрийте!
— Душечко князю, відкрийте! Хоч умріть, а відкрийте! — кричали з усіх боків.
— Mesdames, mesdames!.. Якщо вже ви так на-стій-но хочете знати, то я тільки одне можу вам відкрити, що це — най-ча-рівніша і, можна сказати, най-не-по-роч-ніша дівиця з усіх, котрих я знаю,— промимрив, зовсім розтанувши, князь.
— Найчарівніша! І... тутешня! Хто ж би це? — питали дами, значливо перезираючись і переморгуючись одна з одною.
— Звісно, ті, котрих тут за перших красунь вважають,— промовила Наталія Дмитрівна, потираючи свої червоні ручища й поглядаючи своїми кошачими очима на Зіну. Разом із нею й усі подивилися на Зіну.
— То як же, князю, коли ви бачите такі сни, то чому ж би вам наяву не одружитися? — спчтала Фелісата Михайлівна, оглядаючи всіх значливим поглядом.
— А як би ми славно одружили вас! — підхопила друга дама.
— Миленький князю, одружіться! — пропищала третя.
— Одружіться, одружіться! — закричали з усіх боків.— Чому ж не одружитися?
— Авжеж... Чому ж не одружитися? — підтакував князь, збитий з пантелику всіма цими криками.
— Дядечку! — скрикнув Мозгляков.
— Авжеж, друже мій, я тебе ро-зу-мію! Я саме хотів вам сказати, mesdames, що я вже не спроможний більше одружитися, і, пробувши чарів-ний вечір у нашої чудової господині, я завтра ж вирушаю до ієромонаха Мисаїла в пустинь, а тоді вже просто за кордон, щоб зручніше стежити за євро-пейською ос-ві-тою.
Зіна пополотніла і з невимовною тугою подивилася на матір свою. Та Марія Олександрівна вже вирішила. Досі вона тільки очікувала, випробувала, хоч і розуміла, що справу надто попсовано й що вороги її надто ьипередили її на дорозі. Врешті, вона збагнула все і вирішила за одним разом, одним ударом розтрощити стоголову гідру. Велично встала вона з крісла і твердими кроками наблизилась до столу, гордим поглядом змірюючи пігмеїв-ворогів своїх. Вогонь натхнення ярів у цьому погляді. Вона вирішила поразити, збити з пантелику всіх цих уїдливих плетух, розчавити негідника Мозглякова, як таргана, і одним рішучим, сміливим ударом здобути знову весь свій утрачений вплив на іді-ота-князя. Зрозуміло, потрібна була зухвалість незвичайна, та по— зухвалість не до кишені було лазити Марії Олександрівні!
— Mesdames,— почала вора урочисто й з гідністю (Марія Олександрівна взагалі надзвичайно полюбляла урочистість),,— mesdames, я довго прислухалася до вашої розмови, до ваших веселих і дотепних жартів і вважаю, що час мені сказати своє слово. Ви знаєте, ми зібралися тут усі разом зовсім випадково (і я така рада, така з цього рада)... Ніколи б я перша не зважилась виповісти важливу родинну таємницю і розголосити її раніше, ніж вимагає звичайнісіньке почуття пристойності. Особливо прошу вибачення в мого милого гостя; але мені здалося, що він сам далекими натяками на ту ж обставину подає мені думку, що йому не тільки не буде неприємне формальне й урочисте оголошення нашої родинної таємниці, а що він навіть сам бажає цього розголошення... Адже так, князю, я не помилилась?
— Авжеж, ви не помилились... І я дуже, дуже радий...— промовив князь, зовсім не тямлячи, про що йдеться.
Марія Олександрівна, для більшого ефекту, зупинилась перевести дух і оглянула все товариство. Всі гості з жадібною й турботною цікавістю вслухалися в слова її. Мозгляков здригнувся; Зіна почервоніла й підвелася з крісла; Афанасій Матвійович, чекаючи чогось незвичайного, про всяк випадок висякався.
— Так, mesdames, я з радістю готова повірити вам мою родинну таємницю. Сьогодні по обіді князь, захоплений красою й... достоїнствами моєї дочки, зробиіз їй честь своїм освідченням. Князю! — закінчила вона тремтячим від сліз і хвилювання голосом,— любий князю, ви не повинні, ви не можете гніватися на мене за мою нескромність! Тільки надзвичайна родинна радість могла передчасно вирвати з мого серця цю милу таємницю, і... яка мати може обвинуватити мене в цьому разі?
Не знаходжу слів, щоб змалювати ефект, який справила несподівана вихватка Марії Олександрівни. Всі наче заціпеніли з подиву. Віроломні гості, які думали налякати Марію Олександрівну тим, що вже знають її таємницю, які думали вбити її завчасним виявленням цієї таємниці, які думали роздерти її поки що самими натяками, були приголомшені такою сміливою відвертістю. Така безстрашна відвертість означала силу. "Виходить, князь справді, своєю власною волею, одружується з Зіною? Виходить, не зваблювали його, не обпоювали, не дурили? Виходить, не потаємним, не злодійським способом змушують його одружитися? Виходить, Марія Олександрівна нікого не боїться? Виходить, не можна вже розбити цього весілля, коли князь не з примусу одружується?" Пролинув миттєвий шепіт, який раптом перетворився на верескливі крики радощів. Перша кинулася обіймати Марію Олександрівну Наталія Дмитрівна, за нею Ганна Миколаївна, за цією Фелісата Михайлівна. Всі посхоплювалися з своїх місць, усі перемішалися. Багато дам були бліді від злості. Стали вітати сконфужену Зіну; вчепилися навіть за Афанасія Матвійовича. Марія Олександрівна мальовниче простягла руки й, майже силоміць, обняла свою дочку. Тільки князь дивився на всю цю сцену з якимсь чудним подивом, хоч і всміхався, як і раніше. Втім, сцена йому почасти припала до сподоби. При обіймах матері з дочкою він вийняв хустку й витер своє око, на якому блиснула сльозинка. Звичайно, кинулися й до нього з вітаннями.