За тиждень вона переїхала до Москви, з дочкою й Афанасієм Матвійовичем, а за місяць довідалися в Мордасові, що приміське село Марії Олександрівни та міський дім продаються. Отже, Мордасов навіки втрачав таку комільфотну даму! Не обійшлося й тут без лихомовства. Стали, наприклад, запевнять, що село продається разом з Афанасієм Матвійовичем... Минув рік, другий, і про Марію Олександрівну майже зовсім забули. Гай-гай! Так завжди ведеться на світі! Розповідали, проте, що вона купила собі інше село й переїхала до іншого губернського міста, де, звичайно, вже забрала всіх до рук, що Зіна досі ще не замужем, що Афанасій Матвійович... А втім, нема чого переказувати ці поголоски; все це дуже непевно.
Минуло три роки, як я дописав останній рядок першого відділу Мордасовського літопису, і хто б міг подумати, що мені доведеться ще раз розгорнути мій рукопис і додати ще одну вістку до моєї розповіді. Але до діла! Почну з Павла Олександровича Мозглякова. Стушувавшись із Мордасова, він подався просто до Петербурга, де й дістав благополучно ту службову посаду, яку йому давно обіцяно. Незабаром він забув усі мордасов-ські події, пустився в вир світського життя, на Василь-евському острові та в Галерній гавані, жуїрував, волочився, не відставав од віку, закохався, освідчився, піймав ще раз гарбуза і, не перетравивши його, з легковажності своєї вдачі та знічев'я, випросив собі місце в одній експедиції, яку призначалося в один з найвідда-леніших країв нашої безбережної вітчизни для ревізії чи для якоїсь іншої мети, напевно не знаю. Експедиція щасливо проїхала всі ліси й пустелі і, врешті, після довгого мандрування з'явилася в головному місті "найвіддале-нішого краю" до генерал-губернатора. Це був високий, худорлявий і суворий генерал, старий воїн, зранений у боях, з двома зірками та з білим хрестом на шиї. Він прийняв експедицію важно й статечно і запросив усіх чиновників її складу до себе на бал, який давалося того самого вечора з нагоди іменин генерал-губернаторші. Павло Олександрович був дуже з цього вдоволений. Убравшись у свій петербурзький костюм, в якому намірявся справити ефект, він розв'язно ввійшов до великої зали, хоч зараз же трохи осів, побачивши силу витих та густих еполет і цивільних мундирів із зірками. Треба було відкланятися генерал-губернаторші, про яку він уже чув, що вона молода й дуже гарна собою. Підійшов він навіть з форсом і раптом заціпенів від подиву. Перед ним стояла Зіна, в чудовому бальному платті й брильянтах, горда й пишна. Вона зовсім не впізнала
Павла Олександровича. її погляд недбало ковзнув по його обличчю і зараз же звернувся на когось іншого. Вражений Мозгляков відійшов набік і в юрбі стикнувся з одним несмілим молодим чиновником, котрий ніби лякався самого себе, опинившись на генерал-губерна-тб'рському балі. Павло Олександрович негайно заходився його розпитувати і довідався про надзвичайно цікаві речі. Він довідався, що генерал-губернатор уже два роки як одружився, коли їздив до Москви з "найвіддалені-шого краю", та що взяв він надзвичайно багату дівицю із знатного дому. Що генеральша "страшенно гарні з себе, навіть, можна сказати, перші красуні, але поводять себе надзвичайно гордо, а танцюють тільки з самими генералами"; що на цьому балі всіх генералів, своїх і приїжджих, дев'ять, включаючи сюди й дійсних статських радників; що, нарешті, "в генеральші є матінка, котра й живе разом із нею, та що ця матінка приїхала з найвищого товариства і дуже розумні", але й сама матінка не перечачи кориться волі своєї дочки, а сам генерал-губернатор не надивиться на свою дружину і дух ронить за нею. Мозгляков заїкнувся був про Афанасія Матвійовича, але у "віддаленому краї" про нього й уявлення не мали. Підбадьорившись трохи, Мозгляков пройшовся по кімнатах і незабаром углядів і Марію Олександрівну, пишно вбрану; розмахуючи дорогим віялом, вона захоплено розмовляла з однією із осіб 4-го класу. Круг неї юрмилося кілька дам, що запобігали її ласки, і Марія Олександрівна, видимо, була незвичайно люб'язна зо всіма. Мозгляков ризикнув представитися. Марія Олександрівна трохи ніби здригнулася, але зараз же, майже вмить, оправилася. Вона люб'язно благоволила впізнати Павла Олександровича; спитала про його петербурзьких знайомих, спитала, чому він не за кордоном? Про Мордасов не мовила й слова, ніби його й на світі не було. Нарешті, назвавши ім'я якогось петербурзького важного князя і спитавши про його здоров'я, хоч Мозгляков і уявлення не мав про цього князя, вона непомітно звернулася до одного сановника з запахущою сивиною, який саме підійшов, і за хвилину зовсім забула про Павла Олександровича, що стояв перед нею. З саркастичною усмішкою й з капелюхом у руках Мозгляков повернувся до великої зали. Вважаючи себе, не знати чому, зневаженим і навіть ображеним, він вирішив не танцювати. Понуро-неуважливий вигляд, їдка мефістофельська усмішка цілий вечір не сходили з його
обличчя. Картинно притулився він до колони (зала, як на те, була з колонами) і протягом усього балу, кілька годин поспіль, простояв на одному місці, стежачи своїм поглядом за Зіною. Та ба! Усі фокуси його, всі незвичайні пози, розчарований вигляд тощо,— все пішло на марне. Зіна зовсім не помічала його. Нарешті, розлючений, з поболілими від довгої стоянки ногами, голодний, бо не міг же він, як закоханий страдник, лишитися вечеряти, повернувся він на квартиру, зовсім змучений і наче кимось прибитий. Довго не лягав він спати, пригадуючи давно забуте. Другого ж ранку випало якесь відрядження, і Мозгляков з насолодою випросив його собі. Він аж відсвіжився душею, виїхавши з міста. На безмежних пустинних розлогах лежав сніг сліпучою пеленою. На краю, на самому небосхилі, чорніли ліси.
Баскі коні мчали, збиваючи снігову куряву копитами. Дзвоник дзеленчав. Павло Олександрович замислився, потім замріявся, а потім і заснув собі спокійнісінько. Він прокинувся вже на третій станції, свіжий і здоровий, зовсім з іншими думками.