— Де йолоп? — закричала Марія Олександрівна, вриваючись, як ураган, до кімнат.— Навіщо тут цей рушник? А! Він утирався! Знову був у бані? І повсякчас хлище свій чай! Ну, чого витріщився на мене, неприторенний дурню? Чом у нього волосся не вистрижене? Гришко! Гришко! Гришко! Чом ти не обстриг пана, як я тобі минулого тижня наказувала?
Марія Олександрівна, заходячи до кімнат, намірялась привітатися з Афанасієм Матвійовичем далеко лагідніше, та, побачивши, що він з бані й з насолодою попиває чай, вона не могла стримати найпекучішого обурення. Справді: стільки клопоту й турбот з її боку і стільки найблаженнішого квієтизму з боку ні на що. не потрібного і не здатного до діла Афанасія Матвійовича;
1 "Мемуари диявола" (франц.).
такий контраст негайно жигнув її в саме серце. Тим часом йолоп, або, коли сказати чемніше, той, кого назвали йолопом, сидів за самоваром і, в безтямному переляку, розтуливши рота й вирячивши очі, дивився на свою дружину, що майже скам'янила, його своєю появою. З передпокою виставилась заспана й неоковирна постать Гришки, який лупав очима на всю цю сцену.
— Та не даються, того й не стриг,— промовив він буркотливим і осиплим голосом.— Десять разів з ножицями підходив: "Ось,— кажу,— пані якось приїде, нам обом дістанеться, тоді що робитимемо?" — "Ні,— кажуть,— почекай, я на неділю зав'юсь, мені треба, щоб волосся довге було".
— Як? То він завивається! То ти ще вигадав без мене завиватися? Це що за фасони? Та чи личить це тобі, твоїй дурній довбешці? Боже, який тут безлад! Чим це пахне? Я тебе питаю, недолюде, чим це тут пахне? — галасувала дружина, все більше накидаючись на невинного й зовсім уже очманілого Афанасія Матвійовича.
— Ма-матінко! — промимрив заляканий чоловік, не зводячись з місця й дивлячись благальними очима на свою повелительку.— Ма-ма-матінко!..
— Скільки разів я втовкмачувала у твою ослячу голову, що я тобі зовсім не матінка? Яка я тобі матінка, пігмей ти отакий! Як смієш ти давати таке назвисько благородній дамі, котрій місце у вищому товаристві, а не біля такого віслюка, як ти!
— Та... та ти ж, Маріє Олександрівно, все-таки законна дружина моя, то от я й кажу... як подружжя,— заперечив був Афанасій Матвійович і ту ж мить підніс обидві руки свої до голови, щоб захистити своє волосся.
— Ох ти, мармиза! Ох ти, кілок осиковий! Ну, чув хто щось дурніше за таку відповідь? Законна дружина! Та які тепер законні дружини? Чи вживе тепер хоч хто-небудь у вищому товаристві цього дурного, цього семінарського, цього огидно-ницого слова "законна"? І як смієш ти нагадувати мені, що я твоя дружина, коли я силкуюсь забути про це всіма силами, всіма спроможностями моєї душі? Чого руками ото голову затуляєш? Гляньте, яке в нього волосся? Мокрісіньке! За три години не обсохне! Як тепер везти його? Як тепер людям показати? Що тепер діяти?
Марія Олександрівна ламала свої, руки з шалу, бігаючи сюди й туди по кімнаті. Біда, звичайно, була невелика й поправна; та сила в тому, що Марія Олексан-4 дрівна не могла приборкати всепереможного й владолюбного свого духу. Вона відчувала потребу безнастанно виливати свій гнів на Афанасія Матвійовича, бо тиранія е звичка, що обертається на потребу. Та й, врешті, всім відомо, на який контраст здатні деякі витончені дами відомого товариства в себе за лаштунками, і мені саме хотілося змалювати цей контраст. Афанасій Матвійович з трепетом стежив за еволюціями своєї дружини і^навіть спітнів, на неї дивлячись.
— Гришко! — скрикнула нарешті вона.— Зараз же панові вбиратися! Фрак, брюки, білу краватку, жилет,— мерщій! Та де його головна щітка, де щітка?
— Матінко! Та я ж із бані: застудитися можу, якщо до міста їхати...
— Не застудишся!
— Та ось і волосся мокре...
— А ми його зараз ось висушимо! Гришко, бери головну щітку, три його досуха; міцніше! міцніше! міцніше! отак! отак!
Під цю команду старанний і відданий Гришка з усієї сили почав відтирати волосся свого пана, схопивши його плече, щоб було зручніше, й трохи пригнувши до дивана. Афанасій Матвійович морщився й мало не плакав.
— Тепер іди сюди! Підійми його, Гришко! Де помада? Нагнись, нагнись, негіднику, нагнись, дармоїде!
І Марія Олександрівна саморуч заходилась помадити свого чоловіка, безжально смикаючи його густе шпакувате волосся, якого він, на лихо собі, не обстриг. Афанасій Матвійович кректав, зітхав, але не скрикнув і покірливо витримав усю операцію.
— Соки ти мої виссав, нехлюй ти отакий! — промовила Марія Олександрівна.— Та нагнись іще дужче, нагнись!
— Чим же я, матінко, виссав твої соки? — промимрив чоловік, нагинаючи щомога дужче голову.
— Йолоп! Алегорії не тямить! Тепер причешись; а ти вбирай його, та хутчій!
Героїня наша сіла в крісло й інквізитррськи спостерігала весь церемоніал облачання Афанасія Матвійовича. Тим часом він устиг трохи перепочити й набратися духу, і коли дійшлося до пов'язування білої краватки, то навіть насмілився висловити якусь власну думку про форму й красу вузла. Нарешті, вбираючись у фрак, шановний чоловік зовсім підбадьорився і став поглядати на себе в дзеркало з деякою повагою.
— Куди ж це ти везеш йене, Маріє Олександрівно? — промовив він прихорошуючись.
Марія Олександрівна не пфняла віри своїм вухам.
— Чуєте! Ой ти, опудало!: Та як ти смієш питати мене, куди я тебе везу!
— Матінко, та треба ж знати...
— Цить! Ось тільки назви мене ще раз матінкою, особливо там, куди тепер їдемо! Цілий місяць просидиш без чаю.
Зляканий чоловік замовк.
— Ач! Жодного ж хреста не вислужив, нетіпаха ти отакий,— казала вона, зневажливо дивлячись на чорний фрак Афанасія Матвійовича.
Афанасій Матвійович нарешті образився.
— Хрести, матінко, начальство дає, а я радник, а не нетіпаха,— промовив він з благородним обуренням.
— Що, що, що? Та ти тут розумувати навчився! Ой ти, мугир ти отакий! Ой ти, віскряк! Ну, жаль, ніколи мені тепер з тобою морочитися, а то б я... Ну та нехай, пригадаю! Давай йому капелюха, Гришко! Давай йому шубу! Тут без мене всі ці три кімнати прибрати; та зелену, кутню кімнату теж прибрати. Миттю щітки в руки! З дзеркал поскидати чохли, з годинника теж, та щоб за годину все було готове. Та сам надінь фрак, людям повидавай рукавички, чуєш, Гришко, чуєш?