Вона міцно потисла йому руку, і Мозгляков навшпиньки вийшов із кімнати.
— Ну, випровадила одного дурня! — мовила вона з тріумфом.— Лишилися інші...
Двері відчинились, і ввійшла Зіна. Вона була бліді-ша,°ніж завжди. Очі її блискотіли.
— Мамо! — сказала вона.— Кінчайте мерщій, або я не витерплю! Все це така брудота й підлість, що я лад* на тікати з дому. Не мучте ж мене, не дратуйте мене! Мене нудить, чуєте: мене нудить від усього цього бруду!
— Зіно! Що з тобою, мій ангеле? Ти... ти підслухувала! — скрикнула Марія Олександрівна, пильно й занепокоєно вдивляючись у Зіну.
— Так, підслухувала. Чи не хочете ви соромити мене, як цього дурня? Слухайте, присягаюся вам, що коли ви ще мучитимете мене й призначатимете мені різні ниці ролі в цій ницій комедії, то я кину все й покінчу хвсе враз. Годі вже того, що я зважилась на головну ницість! Але... я не знала себе! Я задихнусь'від цього смороду! — І вона вийшла, грюкнувши дверима.
Марія Олександрівна пильно подивилася їй услід і замислилась.
— Поспішати, поспішати! — скрикнула вона стрепенувшись.— У ній головна біда, головна небезпека, і якщо всі ці мерзотники нам не дадуть спокою, роздзвонять по місту,— що вже, мабуть, і зроблено,— то все пропало! Вона не витримає всього цього шарварку й відмовиться. За всяку ціну і негайно треба вивезти князя в село! Злітаю спершу сама, витягну мого бевдзя й привезу сюди. Повинен же він хоч на щось, врешті, придатися! А там той виспиться — і рушимо! — Вона подзвонила.
— Що ж коні? — спитала вона слугу, який увійшов.
— Давно готові,— відповів лакей.
Коней було замовлено тієї хвилини, коли Марія Олександрівна вела нагору князя.
Вона вбралася, але перше забігла до Зіни, щоб повідомити їй, у головних рисах, своє рішення та деякі інструкції. Але Зіна не могла її слухати. Вона лежала на постелі, обличчям у подушках; вона обливалася слізьми й рвала своє довге, чудове волосся своїми білими руками, голими по лікті. Зрідка здригалася вона, мовби всю "її в одну мить обливало холодом. Марія Олександрівна почала була казати, але Зіна не підвела навіть і голови.
Постоявши якийсь час над нею, Марія Олександрівна вийшла збентежена і, щоб винагородити себе з іншого боку, сіла в карету й звеліла гнати-щодуху.
"Погано те, що Зіна підслухувала! — думала вона, сидячи в кареті.— Я умовила Мозглякова майже тими самими словами, що й її. Вона горда і, може, об^Шги-лась... Гм! Але головне, головне встигнути все улащтувати, доки не пронюхали! Лихо! Ну, що як на гріх мого дурня нема дома!.."
І від самої цієї думки її охопив шал, що не віщував нічого щасливого Афанасієві (Матвійовичу; вона ворочалась на своєму місці з нетерплячки. Коні мчали її навзаводи, і
РОЗДІЛ X
Карета летіла. Ми сказали вже, що в голові Марії Олександрівни ще вранці, тоді коли вона ганялася за князем по місту, блиснула геніальна думка. Про цю думку ми обіцяли згадати на своєму місці. Та читач уже знає її. Ця думка була: своєю чергою конфіскувати князя й якнайшвидше вивезти його до приміського села, де безтурботно процвітав блаженний Афанасій Матвійович. Не потаїмо, що Марію Олександрівну дедалі більше охоплювало якесь незрозуміле занепокоєння. Це буває навіть із справжніми героями, саме тоді, коли вони досягають мети. Якийсь інстинкт підказує їй, що небезпечно лишатися в Мордасові. "А вже коли в селі,— міркувала вона,— то тут хоч усе місто ставай шкереберть!" Звісно, і в селі не можна було гаяти часу. Усе могло статися, все, рішуче все, хоч ми, звичайно, не віримо чуткам, що їх згодом поширили про мою героїню її злобителі, буцім вона тієї хвилини боялася навіть поліції. Одно слово, вона бачила, що треба якнайшвидше повінчати Зіну з князем. А засоби були напохваті. Повінчати міг дома й сільський священик. Можна було повінчати навіть позавтра; в крайньому ж разі навіть і завтра. Бували ж весілля, що їх оборудували за дві години! Князеві змалювати цю квапливість, цю відсутність усяких свят, заручин, дівич-вечорів як неодмінне comme il faut; навіяти йому думку, що це буде пристойніше, грандіозніше. Нарешті можна було все подати як романтичну пригоду і тим зачепити найчутливішу струну в князевім серці. В крайньому разі можна навіть і напоїти його або, ще краще, тримати його постійно п'яним. А далі, хоч би що сталося, Зіна буде все-таки княгинею! Якщо ж не минеться потім без скандалу, от хоч у Петербурзі чи в Москві, де в князя були родичі, то й тут була своя утіха. По-перше, все це ще не "зараз, а по-друге, Марія Олександрівна вірила, що у вищому товаристві майже ніколи не минається без
скандалу, особливо в справах весільних; що це навіть у тоні, хоч скандали вищого товариства, як вона собі уявляла, мали бути завжди якісь особливі, грандіозні, щось на зразок Монте-Крісто або "Mémoires du Diable" 1. Що, нарешті, нехай тільки покажеться у вищому товаристві Зіна, а матінка підтримає її, то всі, рішуче всі, будуть ту ж хвилину подолані і що ніхто з усіх цих графинь та княгинь неспроможний буде витримати тієї мордасовської нагінки, якої здатна завдати їм сама Матвія Олександрівна, усім разом чи поодинці. Внаслідок усіх цих міркувань Марія Олександрівна й летіла тепер до свого маєтку по Афанасія Матвійовича, котрий, за її розрахунком, мав бути тепер конче потрібний. Справді: везти князя в село значило везти його до Афанасія Матвійовича, з котрим князь, може, й не схотів би знайомитися. Коли ж Афанасій Матвійович запросить, тоді справа набирала зовсім іншого вигляду. До того ж поява літнього й сановитого батька родини, в білій краватці й у фраку, з капелюхом у руці, який умисне приїхав із далеких країн на першу чутку про князя, могла справити надзвичайно приємний ефект, могла навіть полестити самолюбству князя. Від такого наполегливого й парадного запрошення важко й відмовитися,— думала Марія Олександрівна. Нарешті, карета пролетіла три версти, і кучер Софрон осадив своїх коней перед під'їздом довгої, одноповерхової, дерев'яної будівлі, старезної й почорнілої від часу, з довгим рядом вікон, обставленої зусебіч старими липами. Це був сільський дім і літня резиденція Марії Олександрівни. В домі вже світилося.