Ватажок Білих Троянд улучив слушну хвилину й залишив своїм товаришам це коротеньке повідомлення.
Калле глибокодумно наморщив чоло.
— Йонте... — сказав він. — Це може означати лиш одне: що Андерс замкнений у Йонте вдома.
— Ну певне, що не в Бенки, як написано "Йонте", — поглузувала Єва-Лотта.
Калле змовчав.
Йонте жив на Лупієвій горі — так звався той куток містечка. Не можна сказати, що невеличкі [153] халупи Лупієвої гори замешкувала верхівка тамтешньої громади. Та Йонте й не прагнув належати до верхівки. Його цілком задовольняв батьківський старий будинок, що мав унизу покій і кухню, а на горищі маленьку кімнатку. В ній можна було мешкати тільки влітку, бо взимку давався взнаки холод. Однак тепер був липень, і в кімнатці стояла така спека, як у тортурній камері, тож кращого місця допитувати полоненого годі було й шукати.
Йонте сам-один порядкував у тій кімнатці. Там він спав на розкладачці, там стояла його поличка, збита із ящиків з-під цукру, а на ній — пригодницькі книжки, поштові марки та інші хлоп'ячі скарби. Та жоден король не тішився своїм палацом так, як Йонте своєю маленькою кімнаткою, де в непорушному гарячому повітрі під стелею бриніли мухи.
Сюди й привели Червоні Троянди Андерса. їм пощастило: тато й мама Йонте саме пішли на город аж за місто. Вони взяли з собою їжу і не швидко думали вернутися. Йонте, як зголодніє, мав сам собі смажити картоплю з ковбасою.
Оскільки ж Сікстенова мама розвішувала білизну перед самим штабом Червоної Троянди, а батьків Йонте не було вдома, то Сікстен вирішив, що кращого місця на тортури й допит, як кімнатка на Лупієвій горі, годі й шукати.
Калле і Єва-Лотта стали радитись. Звісно, можна було негайно вирушити в рятувальну експедицію, та, добре все зваживши, вони поклали собі трохи зачекати. З'являтися Червоним Трояндам на очі тепер просто безглуздо. Скоро ж вечеря, і Сікстен пошле Бенку чи Йонте до Садиби. Скоро Бенка чи Йонте стоятимуть там, роззявивши рота, й дивуватимуться, як полонені втекли. На саму думку про це ставало радісно. Просто гріх відмовлятися від такої втіхи. [154]
Калле і Єва-Лотта вирішили відкласти рятувальну експедицію на вечір. Крім того, вони дуже добре знали, що Андерса відпустять на слово честі додому вечеряти. А що може бути сміховинніше для рятувальної експедиції, ніж з'явитися на місце саме тоді, коли той, що його треба рятувати, спокійнісінько пішов вечеряти!
— До того ж, — сказав Калле, — якщо хочеш підглянути, що робиться в чужому домі, то найкраще дивитися ввечері, коли засвітять світло, а завіси ще не спустять. Про це знає кожен, хто хоч трошки кумекає в криміналістиці.
— В Йонте нема завіс, — сказала Єва-Лотта.
— Тим краще.
— А як же ми зазирнем у вікно на горищі? — спитала Єва-Лотта. — Ноги в мене довгі, але ж...
— Зразу видно, що ти нічого не тямиш у криміналістиці. Що, приміром, у таких випадках роблять детективи в Стокгольмі? Коли їм треба стежити за помешканням на третьому поверсі, де влаштувалися злочинці, то вони забезпечують собі доступ до помешкання на другому боці вулиці, найкраще на четвертому поверсі, щоб бути трошки вище від злочинців. А тоді стоять і дивляться на злочинців у бінокль, поки ті спустять завісу.
— Якби я була злочинець, то спершу б спустила завісу, а тоді вже вмикала світло, — розважно мовила Єва-Лотта. —А яке помешкання ти наміряєшся забезпечити нам, щоб стежити за Йонте?
Про це Калле досі не подумав. Стокгольмським детективам куди легше забезпечити собі доступ до помешкання. їм досить лише показати поліційний знак. Та навряд чи Єві-Лотті й Калле так легко буде дістатися до якогось помешкання. Крім того, навпроти Йонте нема жадного будинку, бо там тече [155] річка. Зате поряд з Йонте справді є будинок — стара двоповерхова халупа дідуся Ґрена. Внизу міститься Ґренова столярня, а нагорі живе він сам.
"Але як нам забезпечити доступ до Ґренового помешкання? — міркував Калле. — Може, зайти й чемно спитати, чи не дозволить він скористатися своїм вікном, щоб трошки з нього постежити?" Калле сам розумів, що це безглузда думка. До того ж була ще одна обставина: хоч будинки Йонте й дідусів Ґренів звернені до себе причілками, на верхньому поверсі в дідуся Ґрена немає, на жаль, вікна з того боку, де міститься кімнатка Йонте.
— Я знаю, що зробити, — сказала Єва-Лотта. — Ми виліземо на дах до дідуся Ґрена. Іншої ради немає.
Калле вражено глянув на неї.
— Як врахувати, що ти не знайома з криміналістикою, то ти не така вже й дурна.
Справді, дідусів Ґренів дах — найліпша рада! Він якраз трохи вищий за кімнатку на горищі! І в Йонте нема завіси. Чудове місце, кращого й не треба!
Калле і Єва-Лотта раді й веселі пішли додому вечеряти.
5
Було темно й тихо, коли вони через дві години скрадалися Лупієвою горою. Тихо-тихісінько. Невеличкі дерев'яні будиночки тулилися один до одного, сперечаючись між собою за місце. Між ними ще залишилося трохи тепла від гарячого липневого сонця. Лупієву гору огорнув теплий, волохатий морок. Подекуди його прохромлював промінь світла з невеличкого вікна чи відчинених задля літнього вечора дверей. [156]
Темрява була сповнена запахів. Дух котів, смаженої салаки й кави змішувався з запаморочливими пахощами ясмину і таким самим запаморочливим смородом від якоїсь скрині зі сміттям, що її давно вже треба було спорожнити.
Скрізь тихо. Завулки порожні. Мешканці Лупієвої гори вечорами сидять удома. Всі вони втішаються хатнім затишком і відпочивають після денної праці в своїх маленьких кухнях, де на плиті воркотить кавник, а на вікні цвітуть калачики.
Той, хто ввечері вештається по Лупієвій горі, не ризикує зустріти якусь живу істоту.
— Тихо, наче в могилі, — завважив Калле.
І він таки правду казав. Тільки часом долинали голоси з-за освітлених вікон. Десь далеко загавкав собака, але швидко замовк. А ще десь озвалася несміливо гармонія, лиш на пробу, тоді тиша стала ще глибша.
Зате в Йонте було гамірно. В кімнатці на горищі світилося, і з відчиненого вікна чути було дзвінкі хлоп'ячі голоси. Калле і Єва-Лотта вдоволено відзначили, що допит якраз у повному розпалі. Там, напевне, починалася прецікава драма, і Калле та Єва-Лотта твердо намірились подивитися на неї з першого ряду партеру на Ґреновому даху: