Але чому ж переховати Великого Мумрика доручено саме Єві-Лотті? Хіба ватажок не міг послати Калле? Ото ж бо є, що не міг: нездогадливий тато звелів Калле допомагати йому в крамниці — розносити куплений крам та й самому продавати, як треба, бо день був завізний, селяни приїхали до міста поповнити свої запаси цукру, кави та оселедців.
То чому ж ватажок не пішов сам? Бо мав сидіти в шевській майстерні. Швець Бенгтсон не любив працювати в ярмаркові та якісь інші незвичайні дні. Тоді він кидав роботу і йшов "вештатися". Але ж не можна через це замикати майстерню. Хтось міг [179] принести черевики лагодити, а хтось прийти по готові, надто ж ярмаркового дня. Тому швець пообіцяв, що добре налупцює хлопця, коли він бодай на п'ять хвилин залишить майстерню.
Ось чому Єва-Лотта, відданий лицар Білої Троянди, дістала таємне, почесне доручення — перенести Великого Мумрика з одного сховку до іншого. То було не просто доручення, а священна місія. Хай нещадно пражить над Преріями сонце, хай збираються на обрії чорні хмари! Хай вона не братиме участі в ярмарковій метушні, покине "центр подій"! Хай! Єва-Лотта перейшла міст і завернула в Прерії.
А чи справді вона покидала центр подій? Ні, він не завше лежить серед ярмаркової метушні. Того дня центр подій лежав у зовсім іншому місці.
І Євині-Лоттині засмаглі босі ноги саме простували до нього.
Хмари громадяться чимраз більші. Чорно-сині, грізні, навіть трохи страшні... Єва-Лотта йде поволі, бо в Преріях так парко, що повітря аж тремтить.
Ох, які ж ці Прерії довгі та широкі! Ціла вічність мине, поки їх здолаєш! Та Єва-Лотта не сама йде під палючим сонцем. Вона майже зраділа, помітивши далеко попереду дідуся Ґрена. Його ні з ким не сплутаєш, ніхто в містечку не шкутильгає так чудернацько, як дідусь Ґрен. І він, здається, теж простує до Садиби.
Еге ж, ось він звертає на стежку в ліщинових кущах, і Єві-Лотті його вже не видно. О Господи, чи не чигає він, бува, й собі на Великого Мумрика?
Єва-Лотта засміялася на таку думку. Але відразу ж замовкла, пильно вдивляючись у сонячне марево. [180]
З другого боку ще хтось іде, мабуть, нетутешній, бо та стежка завертає повз Садибу в село. Стривай-но, це ж, напевне, той тип у зелених габардинових штанях! Адже ж нині середа! Нині він мав "погасити свої венселі" чи "векселі" — як їх там. Цікаво, як гасять ті векселі? Така плутанина з тим лихварством. Та хай йому біс! Якими все-таки дурницями клопочуться дорослі. Той габардиновий тип сказав: "Ми зустрінемось там, де завше". Виходить, це тут. Але чому саме в тому місці, де лежить Великий Мумрик? Хіба нема інших кущів, де вони могли б гасити свої векселі? Виходить, що нема. Ось габардинові штани й собі звернули в ліщинові зарості.
Єва-Лотта йде ще повільніше. їй нема чого поспішати, нехай той тип спокійно погасить свої векселі, а тоді вона забере Великого Мумрика. А поки що можна зайти до Садиби й трохи роздивитися по її закутках. Садиба скоро може знову стати ареною боїв, і добре буде знати, де в ній що міститься.
Єва-Лотта визирає у вікно на подвір'я. О, небо геть почорніло. Сонце сховалося, а здалеку чути грізний гуркіт. Прерії стали понурі й порожні. Треба поспішати. Треба якнайшвидше забрати Мумрика й тікати звідси. 1 Єва-Лотта вискакує з дверей і чимдуж біжить стежкою, біжить у ліщинові зарості, а ззаду за нею весь час грізно гуркотить грім. Вона біжить... і враз розгублено спиняється. Бо з розгону наскочила на когось, хто йшов з протилежного боку й поспішав так само, як і вона. Спершу Єва-Лотта помічає тільки темно-зелені габардинові штани, тоді білу сорочку, та ось вона зводить голову й бачить обличчя. І яке обличчя — бліде й страшенно налякане. Невже дорослий дядько так боїться бурі? Єві-Лотті майже шкода його. [181]
Однак дядькові, очевидно, не до Єви-Лотти. Він мимохідь зиркає на неї, лютий і зляканий заразом, і поспішає далі вузенькою стежкою, Єва-Лотта не любить, коли на неї дивляться так неприязно. Вона звикла, що люди зустрічають її усмішкою, їй не хочеться, аби той тип утік, так і не побачивши, що вона до людей ласкава, отже й до неї треба бути ласкавому.
— Скажіть, будь ласка, котра година, — чемно питає Єва-Лотта, просто аби озватися й показати, що вона дівчина вихована, хоч і гасає поміж кущів.
Незнайомець здригається й неохоче стає. Спершу здається, що він не має наміру відповідати, та врешті він позирає на ручного годинника й невиразно мурмоче:
— За чверть друга.
Потім поспішає далі. Єва-Лотта дивиться йому вслід. Бачить, що з кишені в нього стирчить жмут паперів. Із кишені зелених габардинових штанів.
Незнайомець пішов. Але на стежці лежить білий папірець, що його він, поспішаючи, загубив.
Єва-Лотта бере папірця й зацікавлено роздивляється на нього. Зверху на папірці написано: "Вексель". Он які ті векселі, ха-ха-ха! І варто клопотатися ними?
Ту мить гуркає грім, так гуркає, що Єва-Лотта з ляку аж підстрибує. Властиво, вона не боїться бурі. Але тепер, самій, у Преріях! Усе раптом стало таке неприємне! В кущах так темно, навіть у повітрі відчувається щось страшне, зловісне. Якби оце бути вдома! Треба поспішати, щодуху поспішати.
Але ж як, без Мумрика? Ні, лицар Білої Троянди виконає свій обов'язок, навіть якщо в нього душа з ляку холоне. До каменя лишилося всього кілька ступнів. Тільки зайти за кущі. Єва-Лотта біжить... [182]
Спершу вона лиш тихенько схлипує. Стоїть непорушно, дивиться й схлипує. Може, о, може, все їй тільки сниться? Може, там ніхто не лежить... ніхто не скоцюрбився коло каменя?..
Потім Єва-Лотта затуляє обличчя, обертається й біжить, а з її грудей вихоплюється дивний, жахливий зойк. Вона біжить, хоч у неї тремтять ноги. Вона не чує грому, не відчуває, як періщить дощ і ліщинове гілля б'є її по обличчю. Вона тікає так, як уві сні тікають від невідомої загрози.
Через Прерії, через міст, знайомими вулицями, що спорожніли в дощ.
Удома! Нарешті вона вдома! Єва-Лотта штовхає хвіртку в садок. Там, у пекарні, — її тато. Він стоїть коло таць у білій шапочці. Великий, спокійний, як завше. Не встигнеш наблизитись до нього, як ти вже геть у борошні. Авжеж, тато такий, як завше, [183]