Вже зовсім смеркало, спалахнули яскраві зорі, із-за гір сходив місяць. Його ще не було видно, але блідий відсвіт уже розлився на все небо.
Підпилі стрільці заснули, а Дерсу все ще співав свою пісню, і співав він її тепер півголосом — для себе. Я повернувся до намету, ліг на постіль і теж заснув.
На другий день увечері, сидячи біля багаття, я читав стрільцям казку "Про рибака і рибку". Дерсу в цей час щось тесав сокирою. Він перестав працювати, тихенько поклав сокиру на землю і, не змінюючи пози, не повертаючи голови, почав слухати. Коли я закінчив казку, Дерсу встав і сказав:
— Правда, такий баба багато є.— Він навіть сплюнув з досади і провадив далі: — Бідний старий. Покинув би він цю бабу, робив би оморочку та кочував би на інше місце.
Ми всі розсміялися. Зразу виявився погляд бродячого тубільця. Найкращий вихід із цього становища був, на його думку, в тому, щоб зробити човен і перекочувати на інше місце.
Пізно ввечері я підійшов до багаття. На дровах сидів Дерсу і замріяно дивився на вогонь. Я запитав його, про що він думає.
— Дуже шкода старого. Його був сумирні люди. Скільки разів до моря ходи, рибу кричи,— мабуть, зовсім стоптав свої унти.
Видно було, що казка "Про рибака і рибку" справила на нього велике враження. Поговоривши з ним ще трохи, я повернувся до свого намету.
Розділ третій ПЕРШИЙ ПОХІД
Вирушаємо.— Д^рсу знаходить загін по слідах.— Річка Іодзи-хе і річка Літянгоу.— Притоки річки Іодзихе.— ЛудеваТайга.— Павуки.— Да-Сінанца та її притоки.— Затяжні дощі.— Горбатий таза і його сім'я.— Втеча від китайців.— Сон Дерсу і поминки по покійниках.
Нарешті, після довгого вичікування, наприкінці червня, на пароплаві "Эльдорадо" прибули наші мули. Це була радісна подія, що вивела нас із бездіяльності і дала змогу вирушити в похід.
Пароплав зупинився кроків за чотириста від гирла річки. Мулів спустили просто на воду. Вони зразу ж зорієнтувались і попливли до берега, де на них уже чекали стрільці.
Дві доби ми припасовували до мулів сідла і налагоджували в'юки. ЗО червня — останній день на бівуаку, на завтра, 1 липня, ми вирушили в дорогу.
Иа річці Іодзихе наш загін розділився. Я, М. А. Десу-лаві, П. П. Бордаков з частиною команди вирушили на річку Сінанцу4, а О. І. Мерзляков з рештою загону пішли угору по річці Літянгоу5. Біля останніх тазівських фанз, у північно-західному куті долини, ми мали розійтися. В цей час до мене підійшов Дерсу і попросив дозволу лишитися на один день у тазів. Завтра надвечір він обіцяв наздогнати нас. Я висловив побоювання, що він може нас не знайти. Гольд голосно засміявся і сказав:
— Тобі голка нема, пташка теж нема — літай не можу. Тобі земля ходи, нога топчи, сліди роби. Моя очі є — подивись.
На це я не мав заперечень. Знав його вміння розбиратись у слідах і погодився. Ми пішли далі, а він лишився на річці Іодзихе. На другий день уранці Дерсу справді наздогнав пас. По слідах віп дізнався про все, що сталося у нас в загоні: бачив місця наших зупинок, бачив, що ми довго стояли на одному місці — саме там, де стежка раптом обірвалася, бачив, що я посилав людей у різні боки шукати дорогу. Тут один із стрільців перевзувався. З того, що па землі валявся* шматочок онучі з кров'ю і жмутик вати, вій зробив висновок, що хтось натер ногу, і т. д. Я звик до його аналізу, але для стрільців це було відкриттям. Вони здивовано і зацікавлено поглядали па гольда.
Річку Іодзихе6 (по-удегейському — ієііьї) чомусь на морських картах названо Владимировкою і показано маленьким струмочком. Долина її — завширшки близько трьох верст і має лівий край підвищений і гористий, а правий — пологі косогори, порослі рідкою осикою, березою, вільхою і модриною. Помітити, де саме долина переходить у гори, це можна. Вище по річці картина змінюється, і гори набувають різко виявленого характеру.
Тут, крім дуба, ростуть: чорна та біла береза, китайський ясень, горіх, клен, смерека, коркове дерево, тис, акація, осика і липа, а з кущів — ліщина, глід, калина, таволга і леспедеця.
Річка Іодзихе поблизу гирла розбивається на велику кількість рукавів, з яких один підходить до правого боку до-
лини. Це місце старовіри уподобали для свого майбутнього селища.
Стежка від моря йде вверх по долині так, що всі протоки Іодзи-хе лишаються від неї праворуч, а потім, саме проти гирла Дупгоу, вона веде через річку бродом коло китайських фанз, розташованих біля підніжжя широкої тераси, що складається з глини, піску і ребристих кам'яних уламків.
Річку Іодзихе було б точніше назвати "Козиною річкою". Ніде я не бачив так багато цих граціозних тварин, як тут.
Сибірська козуля більша від європейської. Стиснуте з боків її тіло має завдовжки півтора метра і заввишки 87 сантиметрів. Притуплена гарна голова з великими рухливими закругленими вуха-хами сидить на довгій шиї і в самців прикрашена двома мало-гіллястими рогами; па кінці вони вилчасті і мають не більше як шість відростків. Загальне забарвлення шерсті козулі влітку темно-іржаве, зимою — буро-сіре. Ззаду на стегнах, біля хвоста, шерсть біла. Це добре видно, коли козуля біжить, дуже закидаючи задом. Мисливці називають цю пляму "дзеркалом". Захисне забарвлення робить її зовсім невидимою: колір шерсті тварини зливається з навколишнім середовищем і видно тільки миготливе біле "дзеркало".
Восени, у жовтні, козулі великими табунами залишають лісисті місцевості Уссурійського краю і перекочовують у Маньчжурію. А втім, деякий процент тварин лишається у прихаикайських степах. Примітивши місце, де табуни кіз перепливали через річку, козаки
чатували їх і дуже багато вбивали, не розрізняючи ні статі, ні віку. Коли проклали залізницю і заселили долину Уссурі, сибірська козуля перестала так кочувати. Знищення тварин на переправах звелося нанівець, і нині збереглися тільки спогади про такі мандри.
Взагалі дика коза — ляклива тварина, її споконвіку переслідують і люди, і чотириногі хижаки. Вона завжди перебуває насторожі і намагається вловити найменший натяк на небезпеку за допомогою слуху та нюху. Улюбленим місцем козулі є листяні болотяні ліси, і тільки ввечері вона виходить пастися на галявини. Навіть і тут, у цілковитій тиші і спокої, тварина весь час озирається і прислухається. Втікаючи з ляку, козуля може робити на диво великі стрибки через провалля, кущі і завали буреломного лісу.