У таку погоду рано смеркає. Щоб не заблудити, я вирішив повернутися на стежку. На мою думку, вона мала бути ліворуч і позаду. Минула година, друга, а стежки не було. Тоді я змінив напрям і пішов яром, але він почав завертати вбік. Торік па річці Арзамасівці я ночував у лісі без вогню, та це не стало мені наукою: я знову не взяв з собою сірників. На постріли в повітря відповіді не було. Я втомився і сів спочити на сушняк, але зразу відчув, іцо починаю мерзнути. Холодпа вогкість змусила мене встати і йти далі. Мабуть, зійшов місяць: крізь туман його не було видно, але на землі пояснішало. Ще я блукав навмання години дві. Місцевість була на диво одноманітна: галявини, переліски, яруги, кущі, окремі дерева і сушняк на землі — все це було так схоже, що за цими предметами ніяк не можна було орієнтуватися. Нарешті я остаточно знесилився і, підійшовши до першого дерева, що лежало на землі, сів на нього, сперся спиною на сучок і задрімав. Я дуже мерз, раз по раз схоплювався і тупцював на місці. Так я промучився до ранку. Поруч лежало друге дерево. Воно здалося мені знайомим. Я підійшов до нього і пізнав його. На ньому я сидів першого разу.
Нарешті почало світати. В повітрі розлилося невиразне сірувато-синє світло ранку. Туман здавався нерухомим і сонним; трава і кущі були мокрі. Поволі почали прокидатися пернаті мешканці лісу. Звідкілясь прилетіла ворона. Каркнула ‘раз і ліниво полетіла через галявину. За нею прокинулися дятли, лісові голуби і сиворакші. Коли зовсім розвиднілося, я подолав у собі сонливість і впевнено пішов краєм яру. Не ступив і дев'яти кроків, як зразу натрапив на мертвого козла.
Виявилося, що я весь час кружляв біля нього. Прикро мені стало за безсонну ніч, але в ту ж мить це прикре почуття змінилося радістю: я повертався на бівуак не з порожніми руками. Ця невинна пиха властива кожному мисливцеві.
Незабаром усе з'ясувалося. Сонця не було видно, але в усьому воно відчувалося. Туман швидко зникав, де-не-де визирнуло голубе небо, і раптом яскраві промені прорізали імлу й освітили мокру землю. Тоді я все зрозумів, стало видно, де я і куди треба йти. Мені здалося дивним, як це я не міг взяти правильного напрямку вночі. Сонечко пригріло землю, стало тепло, хороше, і я прискорив ходу.
Через дві години я був на бівуаку. Товариші не турбувалися за мене, гадаючи, що я заночував де-небудь у фаи-зі в китайців. Напившись чаю, я ліг на своє місце і міцно заснув.
Через кілька днів по тому ми пристрілювали рушниці. Людям роздали патрони і вказали ціль для стрільби з упору. По закінченні пристрілювання солдати попросили дозволу вільно постріляти. Стріляли вони у пляшку, стріляли в білу пляму на дереві, потім у круглий камінець, поставлений на краю скелі.
Раптом звідкілясь узялася качка-нурець. Не звертаючи уваги на стрільбу, вона сіла на воду поблизу берега. Захаров і Сабітов почали цілитися в неї, і через те, що кожному хотілося вистрілити першому, обидва гарячкували, хвилювались і заважали один одному. Два постріли пролунали майже одночасно. Одна куля не долетіла, а друга сплеснула воду далеко за качкою. Наляканий птах пірнув і знову виплив на поверхню води, але вже далі від берега. Тоді в нього вистрілив Захаров і теж не поцілив. Куля вдарилась у воду осторонь: Качка знову пірнула. Солдати кинули стріляти в пляшку і вишикувалися па березі в одну лінію, відкрили частий вогонь по птахові, що тікав, і чим більше вони гарячкували, тим далі відганяли птаха. На мою думку, вій був тепер кроків за триста, як не даліт В цей час на бівуак повернувся Дерсу. Глянувши на нього, я відразу зрозумів, що він був напідпитку. На обличчі його грала усмішка. Підійшовши до наметів, він зупинився і, прикривши рукою очі від сонця, почав дивитися, куди стріляють солдати.
Саме в цю мить вистрілив Калиновський. Недоліт був такий великий, що куля навіть не злякала птаха. Дізнавшись, що стрільці не могли поцілити в качку тоді, коли вона була близько, він підійшов до них, і, сміючись, мовив:
— Ваша добре стріляли. Тепер моя хочу качку ганяй.
Сказавши це, він швидко взяв свою рушницю і, майже
не цілившись, вистрілив. Крик здивування вихопився у всіх. Куля вдарила під самісінького птаха так, що обдала його водою. Качка так налякалася, що закричала, зірвалася з місця і, відлетівши трохи, пірнула у воду. Через кілька хвилин вона з'явилася на поверхні, але вже значно далі. З надзвичайною швидкістю Дерсу знову звів гвинтівку і вистрілив. Коли б качка не знялась у повітря, можна було б подумати, що куля влучила саме в неї. Тепер птах одлетів дуже далеко. Ледь-ледь його можна було помітити неозброєним оком. Ми взяли біноклі. Дерсу сміявся і глузував з солдатів. Дмитро Дяков, який вважав себе вправним стрільцем, почав доводити, що постріли Дерсу були випадкові і що він, Дяков, стріляє не гірше за гольда. Товариші запропонували йому довести своє вміння. Дяков сів на коліно, довго прилаштовувався і довго цілився, нарешті спустив курок. Куля зробила рикошет далеко перед качкою. Птах пірнув, але в ту ж мить знову з'явився на поверхні. Тоді Дерсу повільно підняв свою рушницю, прицілився і вистрілив. У бінокль було видно, як куля знову спінила воду під самісінькою качкою. Мабуть, таке змагання із стрільби тривало б ще довго, коли б сама качка не поклала цьому край: вона зірвалася з води і полетіла у відкрите море.
Ввечері я почув у стрільців голосні розмови. З настрою догадався, що вони трохи випили. Виявилося, що Дерсу приніс пляшку спирту і почастував ним солдатів. Вино розпалило людей, і вони почали сваритися.
— Не треба лаятись,— сказав їм тихо Дерсу,— слухайте краще, я вам пісню заспіваю.— І, не дочекавшись відповіді, почав співати свої казки.
Спочатку його ніхто не слухав, потім замовк один суперечник, за ним другий, третій, і незабаром у таборі стало зовсім тихо. Дерсу співав щось сумне, наче він пригадав рідне минуле і скаржився на долю. Пісня його була одноманітна, але в ній бриніло щось таке, що зачіпало найчутливіші струни душі, будило хороші почуття. Я сів на камінь і слухав його сумну пісню. "Оселися там, де співають: хто співає, той поганого не думає",— пригадав я старовинне швейцарсько прислів'я.