Відійшовши ще з півкілометра, ми отаборилися.
Коли на другий день, 7 жовтня, я прокинувся, Дерсу був уже на ногах. Мабуть, я спав дуже довго, бо він уже зав'язав свою торбину і терпляче ждав, коли я прокинусь.
— Чому ти мене не розбудив? — спитав я.
Дерсу відповів, що сьогодні ми підемо на високі гори, тому треба набратися якнайбільше сил і добре виспатись.
Перед виходом я подивився на свій барометр: він показував 458 метрів. День мав бути тихий і теплий. Просто від бівуаку ми почали підійматися на хребет Карту, головна вісь якого іде з північного сходу на південний захід. Чим вище ми сходили, тим більше розкривався перед нами обрій. Навколо, • скільки сягало око, ніде не було лісу: ніде жодного деревця, навіть сухостійного. Надзвичайно сумна картина — отакі гори. Зникли ліси, а з ними й підлісся, і мохи; дощі змили тонкий рослинний шар землі й оголили материковий грунт. Куди не глянеш, скрізь та сама одноманітна, безбарвна картина: сірі скелі і сірі осипи. Хребет Карту — це безжиттєва й безводна пустеля.
Перша сопка, на яку ми зійшли, мала висоту 900 метрів. Трохи відпочивши на її вершині, ми пішли далі. Друга гора майже такої ж висоти, але перед нею ми зійшли в сідловину, тож вона видавалася нам багато вищою. На третій вершині барометр показав 1016 метрів.
Я подивився на годинник: обидві стрілки показували полудень. Отже, за три з половиною години ми встигли "взяти" тільки три вершини, а головний хребет був ще попереду.
Мене дуже мучила спрага. Раптом я побачив брусниці; ягоди були мерзлі. Я почав жадібно їсти їх: Дерсу зацікавлено дивився на мене.
— Як його прізвище? — запитав він, тримаючи на долоні кілька ягід.
— Брусниці,— відповів я.
— Тобі розумій,— 'запитав він знову,— його можна їсти?
— Можна,— відповів я.— Хіба ти не знаєш цих ягід?
Дерсу відповів, що бачив їх часто, але не знав, що ці ягоди можна їсти.
Місцями брусниць було так багато, що цілі площі здавалися наче пофарбовані в бордовий колір. Збираючи ягоди, ми потроху посувалися вперед і непомітно вийшли на вершину заввишки 1290 метрів. Тут ми вперше зійшли на сніг глибиною близько п'ятнадцяти сантиметрів.
За спостереженнями старообрядців, перший сніг на Сіхоте-Аліні в 1907 році випав 20 вересня, а на хребті Карту — З жовтня і вже більше не танув., 7 жовтня снігова лінія спустилася до 900 метрів над рівнем моря.
Звідси ми повернули на південь і почали сходити на четверту висоту (1510 метрів). Цей підйом був особливо важкий. Нас мучила спрага, і, щоб угамувати її, ми часто їли сніг.
Зі сходу хребет Карту дуже похилий, а з заходу — пологий. Тут можна спостерігати, як руйнуються гори. Зверху весь час сиплеться дрібне каміння; воно поступово засипає долини, ховаючи під собою ділянки родючої землі і молоду рослинність. До цього спричиняються лісові пожежі.
Ми намагалися дійти в цей день до найвищої гори, а проте не змогли. Після заходу сопця мав знову повіяти холодний північно-західний вітер. Пора було подумати про бівуак. Тому ми зійшли трохи з гребеня і почали шукати місце для ночівлі на західному схилі. Тепер у нас було три турботи: перша — знайти воду, друга — знайти паливо і третя — знайти захист од вітру. Нам пощастило знайти все це зразу в одному місці. За кілометр од сідловини видно було сланкий кедр. Ми залізли в його гущавину і влаштувались навіть досить зручно. Сніг замінив нам воду. Кругом було багато сушняку. Ми з Дерсу наносили дров і розпалили великий вогонь. З підвітряного боку напнули намет, поклали собі під боки хвої, а зверху накрили її козиними шкурами.
Ніч була місячна і холодна. Сподіваний Дерсу виправдались. Тільки-но сховалося за обрієм сопце, як подув різкий, холодний вітер. Вій термосив гілки сланкого кедру і роздмухував полум'я багаття. Намет надувало, мов парус, і я дуже боявся, щоб його не зірвало з стояків. Повний місяць яскраво світив на землю, сніг блищав і іскрився. Голий хребет Карту мав тепер ще пустинніший вигляд.
Втомлені денним переходом, ми недовго сиділи біля вогню і рано лягли спати.
Уранці, коли я прокинувся, перше, що впало мені в очі, був туман. Незабаром усе з'ясувалося — ййаов сніг. Добре, що ми зорієнтувались учора, і через те сьогодні з бівуаку могли зразу взяти правильний напрям.
Напившись чаю з сухарями, ми знову стали підніматися на хребет Карту. Тепер нам треба було зійти на найвищу сопку, яку морями звуть Амагунськими гольцями. Чи тому, що ми відпочили, чи сніг примушував нас поспішати, але на цю гору ми зійшли досить швидко. Висота її — 1660 метрів. Звідси бере початок.річка Кулумбе (по-удегей-ському Куле); старовіри вважають, що її довжина 50— 60 кілометрів. Тече вона по кривій, так само як і Амагу, тільки в інший бік — на південь і південний схід.
Коли ми зійшли вниз до 1200 метрів, сніг змінився дощем, що було дуже неприємно; та нічого не вдієш, доводилося терпіти.
Кілометрів п'ять ми йшли згарищем і побачили живий ліс аж тоді, коли спустилися до 680 метрів. Це була вузенька смуга рослинності біля річки — переважно береза, смерека і модрина.
Перед полуднем дощ припустив ще дужче. Осінній дощ — не те, що літйій дощ: легко можна застудитися. Ми дуже змерзли, і через це довелось рано стати на бівуак. Невдовзі нам пощастило знайти балаган з кори. Спосіб будови і деякі залишені речі вказували на те, що його зробили корейці. Трохи полагодивши його, ми принесли дров і заходилися сушити одежу. Годині о четвертій дня дощ перестав. Важка завіса хмар розірвалась, і ми побачили хребет Карту, геть укритий снігом.
Коли сонце заховалося за обрієм, на заході по всьому небосхилу широко розлилась багряна заграва. Потім зійшов місяць; навколо нього знову була густа матова пляма і великий обідок — певна ознака, що й завтра буде дощ.
Ввечері я записував свої спостереження, а Дерсу смажив на рожні лосятину. Під час вечері я кинув шматочок м'яса у вогонь. Побачивши це, Дерсу пегайно витягнув його і кинув убік.
— Навіщо кидаєш м'ясо у вогонь? — запитав він невдо-волено.— Як можна його даремно палити! Наша завтра поїхали, сюди інші люди ходи — їж. На вогонь м'ясо кидай, його так пропади.
— Хто сюди інший прийде? — запитав я його в свою чергу.