Скиригайло йшов побіч Хоми-челіги й поблажливо всміхався, бо все, про що розповідав йому завзятий чернець, всього лише мара, давно-колишнє, та й хтозна, чи й справді все відбувалося, як розповідав. Так, руїни цього міста величаві, але це всього-таки руїни; хай справді литва і жмудь були колись дикі й підвладні Києву, але тепер усе навпаки, тепер вони, кияни, як щури, поховалися по своїх домівках, а він ступає по їхніх стогнах кроком володаря – ось що має значення! Може зробити з ними і з їхнім містом що захоче, а коли б вони йому не піддалися, то вчинив би з ними так, як Батий, – схилив би силою собі до ніг. Через це він сказав у тому сні:
– Може, воно й так, отче. Може, були ви колись дужі і славні, але все вимірюється не колишньою славою, а сущою. Ви ж тепер – земля без голови й оружної сили, отже, ви тепер – не ріка, котра несе свої нестримні води, а застояне болото, чи не так?
– Тим-то я тобі і розказую, княже, про наше дерево пам’яті, бо хочу, щоб ти вивів болотяну воду у стрімку ріку: великі ріки з малих боліт починаються. Ми тебе захотіли добровільно, ми примусили Володимира вийти з міста без бою, бо Володимир хоч і має достатній князівський гонор, але замалий силою. Прийми ж наше дерево пам’яті, княже, як своє і стань у його обороні. Колись і Великий Новгород запросив до себе князя-чужинця Рюрика, і той став на захист дерева пам’яті Новгорода; колись і Київ прийняв Олега, також чужинця, і Київ став матір’ю городів руських. Вчини й ти так – побачиш, якої величі досягнеш.
– А може, в мене є своє дерево пам’яті? – згорда всміхнувсь у тому чудному сні Скиригайло.
– Тоді не треба було приходити княжити до нас, – жорстко сказав Хома-челіга. – Тоді було залишатися там, де твоє дерево пам’яті росте. Скажу тобі словом Бояновим: важко тілові без голови, але нелегко й голові без тіла. Стань головою нашого дерева пам’яті, прирости до нього – живий сік тебе напоїть, велику відтак і силу відчуєш.
– Не стане болото рікою, – згорда сказав Скиригайло.
– Але болото тих, хто не відає стежок по ньому, ковтає.
– Загрожуєш мені, ченче? – скрикнув сердито Скиригайло.
– Не загрожую, а попереджаю. Взиваю до розуму та обачності твоєї. Ходімо ж далі!
І вони знову пішли порожніми київськими вулицями, а потім спинилися на крутому березі Дніпра. Саме сходило сонце, стояло великою кулею на пласкому лівому березі й розсипало червоно-жовте проміння. І те проміння якось дивно проливалося над землею, кладучи позверх прозорі світляні стовпи, й прориваючи ними, й просвічуючи рідкий ранковий туманець. Чернець-челіга стиснув п’ятірнею княжу руку вище ліктя, прихилився до нього й прошепотів, важко дихаючи:
– Зараз ти його побачиш! Зараз воно з’явиться!
– Хто? – здивовано спитав Скиригайло.
– Воно, дерево пам’яті цієї землі.
І він його побачив. Несподівано витворилося з туману, з проміння, повітря, пари, що здіймалася від Дніпра, проростало могутнім блакитним стовбуром, виносило його вгору вище Київських гір і вже тут почало розгортатися короною, і та корона, так само блакитна, як і стовбур, розкинулася над головою дивною зав’яззю крилатих хмар, котрі творили несамовиті горорізьби: кинуті в пориві тіла, розверсті роти на величезних блакитних обличчях, підняті руки з ощепами, шаблями, булавами, киями, копіями, розмотані хвости бунчуків, сколихнуті прапори, кінські тіла, сплетені в боротьбі богатирі: напружені м’язисті спини, жилаві ноги, кольчуги, щити, шоломи, князівські знаки, тридент, біла й червона одежа, вуса, чуби, бороди дідів, кобзи, золототкані парчі-поволоки, ковані труби, гудки, свирілі, псалтирі й гуслі, органи срібні, білі теремні будівлі, храми з різьбленими плитами із червоного шиферу, ідоли зі стрібними головами та золотими вусами, дерева, жито, пшениця, овес, просо, дикі кабани, тури, лосі, сайгаки, ведмеді, вовки, чорногузи й лебеді з розкинутими крильми, соколи-челіги, орли, крилаті змії – все це було сплетено, зв’язано, перемішано, з’єднано; все це виростало з того могутнього блакитного стовбура, що тримав корені свої у великій ріці Славутичі. Хома закинув голову й дивився на те чудо розверстими очима, обличчя його було щасливе, натхненне, радісне, захоплене.
– Дивися, княже, дивись! Дивися пильно, бо все зараз зникне!
Скиригайло все те бачив. Але їдка, чорна рука, а може, й лапа апокаліптичного звіра, зчавила йому серце, і він засміявся саркастично, бо йому вельми захотілося погасити оце натхненне обличчя божевільного ченця, та й не захоплення відчув, а легкий страх.
– Ні! – мовив зимно. – Все це, ченче, твої дурні й нікому не потрібні вигадки. Байки все це, отче!
– Байки? – вигукнув з розпачем Хома.
– Таки байки, – холодно відповів князь. – Бо насправді нічого того нема. Є тільки моя воля і моя сила. І не я улягатиму твоєму місту, а воно мені…
– То будь же ти проклятий! – крикнув люто Хома, і його обличчя стало чорне, страшне, а очі блиснули криваво, як в упиря. – Не діждеш ти на Київському столі княжити!..
Князь Скиригайло прокинувся. Прокинувся й відчув, що йому щемить у грудях; він з присвистом удихнув повітря і захлинувся чи від страху, чи від лихого сновидного навадження, чи, може, й від зненависті. Плеснув у долоні, а коли на порозі з’явився покойовий, владно сказав:
– Готуйте все до полювання. Після сніданку виїжджаємо!
V
У цей час і прийшов до нього посланець од Хоми Ізуфова, митрополичого намісника. Хома кликав його на снідання.
– Я на полювання зібрався, – сказав Скиригайло.
– Отець намісник про те відає,– вклонився посланець. – Він хоче вказати вашій милості найпригідніші для полювання місця.
– Гаразд, я заїду до нього перед полюванням, – мовив Скиригайло, подумавши, що це може стати початком його каяття: одарить принагідно намісника й попросить вибачити йому негречності, які допустив, бенкетуючи.
Слуги готували в князівському дворі ловчі сіті й інше мисливське спорядження, змащували вози, які мали їх везти, – у двір уже стікалися воєводи і воїни, які мали йти разом із князем. Він же захопив капшука зі сріблом, скочив на коня і в супроводі десяти молодих воїнів помчав у Софію Київську.
Хома стояв на воротах, блідий, ніби невиспаний, він схиливсь у поклоні, а князь зіскочив із коня й підійшов узяти благословення.