Дерево пам'яті

Шевчук Валерий

І

Восени 1395 року великий князь литовський Вітовт із Скиригайлом, своїм союзником, підійшли до Києва. Було послано до міста посланця непокірному Володимирові Ольгердовичу, який усе ще відмовлявся визнати власну васальну залежність од Вітовта, а військо почало неквапно готуватися до приступу: воєнноначальники розставляли загони, розводячи їх довкола київських стін.

Ще було тепло, але листя побивалося першою іржею і ліси довкола Києва уже засвітилися першими жовтяками – приземні кущі й малі дерева вже палали на повну силу.

Але військові тієї осені змагатися з Володимиром не довелося: київський князь сам виїхав назустріч Вітовтові з невеличкою свитою, впав на землю перед великим князем і підцанчо поклонився, згодившись тим самим відступити Київ Скиригайлу і взяти собі Копил із смугою землі від верхів’я Німану по ріці Случ до Прип’яті і по ній.

Військо розбило табір тут-таки, під стінами Києва, а Вітовт, Скиригайло та Володимир зі свитами в’їхали до міста – тут їх привітав такий собі Хома Ізуфів, намісник од митрополита у Святій Софії, було то на митрополичому дворі. Скиригайло вже тоді звернув увагу на цього ніби й непомітного чоловіка: здалося йому, що на нього від ченця війнуло десь так, як віяло від побитих першим осіннім тліном довколакиївських лісів.

Вони на мент звели очі, зустрівшись, і Скиригайло подумав, що з цим чоловіком, очевидно, треба буде, коли засяде на Київському столі, якщо не подружитися, то принаймні не сваритися.

Потім був банкет, коли всі пили й гуляли, смутний тільки сидів за столом Володимир. Скиригайло помітив, що до нього підсів був той-таки Хома-намісник і вони про щось тихо перемовлялися; Хома Володимира втішав. По тому намісник підійшов і до Скиригайла.

– Отже, князю, – мовив покірливо, – Київський стіл уже твій!

– Таж напевно, – згорда відказав Скиригайло.

Відбуду лишень похід на Черкаси і Звенигород і знову буду тут.

Чернець дивився на нього вивідчо, ніби хотів щось сказати, але не зважувався на відверте слово.

– Сідай, отче, біля мене, випий меду! – добродушно мовив Скиригайло.

Намісник запросини прийняв. Слуга налив їм меду, і вони неквапно почали його попивати.

– Не здивувало тебе, князю, що Володимир відмовився від змагання? – спитав намісник.

– Я б на його місці також відмовився, – пирхнув Скиригайло. – Вельми велике й могутнє військо підійшло.

– Це так, – хитнув Хома. – Але взяти Київ також непросто.

– Що хочеш цим сказати, отче? – блимнув на нього Скиригайло, якого аж ніяк не покидала засторога щодо співбесідника.

– А те, – тихо мовив Хома, – що це я вмовив Володимира не заводити бою, а піддатися.

Скиригайло подумав: "Цей чернець, напевне, жадібна штучка – вже відразу випрошує собі милостиню".

– Про твою послугу не забуду, отче, – трохи насупившись, відказав Скиригайло.

– О, сподіваюсь на те! – Сухі Хомині вуста ледь роз’їхались в усмішці. – Але не про винагороду собі прошу.

– Що ж просиш?

– Ну, в нас ще буде час про це поговорити. За твоє здоров’я, князю, і мир тобі!

І знову вони схрестилися поглядами – вдруге відчув князь, як од цього дивного чоловіка повіяло зимним протягом, ніби від осінніх, побитих тліном лісів.

– П’ю і за твоє здоров’я, отче! – взяв собі в руки погара князь. – І зваж: недобре нам заводити якісь розмови в присутності великого князя. Годилося б тобі спершу його привітати, бо це він одтепер наш спільний володар.

– О так! – мовив Хома, встаючи. – Але він володар далекий, так само, як далекий король.

– Але це не значить, – усміхнувся Скиригайло і зловив себе на думці, що вони ніби з цим ченцем у зговір якийсь увіходять, – що на володаря можна не зважати. Безпечніше, отче, не зважати на короля.

– Це саме і я сказав Володимиру, – промовив загадково Хома й неквапно відійшов.

Скиригайло провів його поглядом. Ні, цей чернець веде себе не як покірливий Божий слуга; вже навіть у цій короткій розмові він ніби почав натискати на князя, чогось од нього загадково вимагаючи, а від милостині гордо відмовляючись. Але Скиригайло за банкетним столом не міг багато міркувати – все більшу й більшу відчував згагу, все більше й більше наливався трунком, хоч добре знав, чим це все кінчається. Так воно, зрештою, й сталося, як бувало завжди, тобто за кілька годин по тій розсудливій розмові князь почав верзти казна-що і до всіх чіплятися. Вдарив слугу, а тоді заревів на все горло, ніби і співаючи, а насправді щось безтямно вигукуючи. Ще згодом почав трусити руками над головою й хтозна-кому загрожувати: королю, братові Володимирові чи й самому Вітовту, який сидів на чолі столу й кисло всміхався, бо добре відав: Скиригайло тільки хмільний так несамовитів.

Коли ж йому це набридло, звів руку й зробив непевний рух – кілька дужих молодців із його найближчої охорони підійшли неквапно до Скиригайла, раптово кинулись на нього, – очевидно, чинили так не раз, – звалили і справно зв’язали. Скиригайло рвався, шаленів, червонів, тужився і, переконавшись у своїй несилі, почав плакати, водячи головою, – на нього, однак, уже ніхто не зважав, усі продовжували бенкетувати, ніби нічого особливого не сталося.

– Іван, – сказав про Скиригайла Вітовт Володимирові, ніби той не був Скиригайлові братом і не знав його, – гідна пошани людина і великий воїн, але не тоді, коли вп’ється.

– Все-таки я просив би залишити мені Житомир та Овруч, – сказав Володимир, для цього він до Вітовта й присів – розмова про Скиригайла не була йому цікава.

– Житомир та Овруч, – спокійно відказав Вітовт, – належать Київському князівству. Скиригайло б мені не вибачив цього умалення.

– Скиригайло учинить так, як скаже ваша милість, – похмуро мовив Володимир.

– О ні! – звів брови Вітовт, кидаючи оком, на зв’язаного Скиригайла – той уже заспокоївся й мирно хропів. – Скиригайло не такого тіста людина, щоб ним неважити. Це я можу зробити із ним п’яним, – він знову безвольно махнув рукою, на що охоронці миттю прискочили до Скиригайла й розв’язали його, – але з тверезим я мушу з ним рахуватися. Цей чернець, – звернув увагу Вітовт на Хому Ізуфова, – чому не сидить на місці, а шаландається?

– Це митрополичий намісник, – мовив Володимир. – Розумна й поважна голова…