— А нарік що було?
— Нарік? Нарік зацвіла вона вся, і вродила непогано. І вже такою й зосталась…
— Якого ж вона сорту?
— Сорт простий — папіровка.
— Ну, — обізвався батько, — ви всього не перекажете, що знаєте, а нам пора й додому йти.
— А правда, що не перекажу, — згодився дядько Павло. — Бо маю таку голову, що все тримається в ній… А ви оце чого з сином по полях ходите? — нарешті, зважився запитати.
— Хай подивиться. Та й я подивлюсь. — Бо от наче бачив учора чи позавчора все це, а сьогодні воно — немов інше, наче вже не таке. Дивина та й годі.
— Чого ж дивина? — заперечив дядько Павло. — Й мені так здається. А найбільше дивуюся сам собі. Що наче тим самим чоловіком залишаюсь, а в той же час — наче інший.
— Ну, йдемо вже, — всміхнувся батько. — А то затіяли балачку, що в Дениска вуха пов’яли.
— Не пов’яли… — майже прошепотів. Потім ішли вони лугом; трава вже стала вогкувата й прохолодна, посвіжіла. Дениско оглянувся кілька разів — дядько Павло стояв коло свого куреня й дивився їм услід. А скоро й не видно його стало, лиш угадувались оддалік якісь тіні, що мали бути куренем, дядьком Павлом і кіньми.
Вони знову йшли через жита. Денискові страшно було йти ззаду — все здавалось, що хтось іде в нього за спиною, то він перебіг поперед батька. А попереду здавалось, що батька не стало раптом, що Дениско сам іде, — й тому оглядався він. Оглядався-оглядався, а потім знову перебіг назад.
"Тату, — хотілося йому сказати, — ну чому ти сьогодні мовчиш і мовчиш? Що ти таке знаєш і мені не хочеш сказати? Боїшся, що не зрозумію? Ти не бійся, я все зрозумію… Ну, скажи, скажи…"
Так вони повертались додому; пахло жито, полини; вгорі молочними хвилями котився Чумацький Шлях…
Пригоди осіннього дня
Піч дихає згорілим картоплинням, зрідка соняшник там стріляє, як із рушниці, блищить золоте тепло — ото сиди в хаті, не виглядай надвір. Так ні ж, не сидиться Денискові в хаті. Хоч і холодно, хоч і осінь за вікном, а все ж таки взувається хутенько, піджачок наопашки (вже надворі позастібається) й гайда якомога швидше за поріг, щоб мати не встигла завернути.
Повітря туге й наче аж шорсткувате, пий — і не нап’єшся, таке добре. Й, можливо, хміль у повітрі бродить, бо чого б ото раптово завирувала в Дениска кров, запашіли рум’янцем щоки, затріпотіло серце? Хмелем таки й справді переповнене повітря, та ще бродять у ньому інші осінні запахи — густі, дурманні.
Дениско йде за городи, а потім балочкою, балочкою, балочкою, беручи праворуч, виходить до гайка. Гайок невеликий, вільховий та осиковий, і Денискові серед дерев зовсім не страшно. Не страшно, бо гайок од зжовтілого листя посвітлів, став прозоріший, можна роздивитись, що там попереду. Дениско йде поволеньки, ворушить ногами листя, а воно шарудить то скрадливо, то голосніше, а то раптом так розпачливо зашеберхає, наче Дениска хоче налякати.
Він надибує галявинку й починає згортати листя. То котить його поперед себе ногами, то оберемком носить — і все на купу. Позгортавши листя на галяві, збирає поміж кущами, де його насипано барвистими заметами, і скоро вже весь пропахчується гіркуватим духом. Наклавши велику купу, з розгону кидається на неї — й тоне, така постіль пухка й податлива. От, здається, завмер, не ворушиться, проте купа листяна не вмовкає під ним, вона озивається шарудінням то в одному місці, то в другому — так, наче під Дениском, пошеберхуючи, лазять великі мурахи.
Добре йому лежати в листяній купі й дивитись прямо перед собою. Небо нагнулось низько, схоже на їхній сільський ставок, яким він буває в похмуру годину. Наче й не ворушаться хмари, а все ж таки живі вони, бо в одному ярку між ними потемніло, а в другому — посвітліло. Верхівки дерев розмірено сколихують гіллям, вціліле листя б’ється на них од вітерця, що шугає над гайком, б’ється в якомусь невгамовному, нескінченному розпачі. Один зривається і, поблискуючи то жовтими, то багрецевими боками, навскіс летить на галяву, кружляючи, й опускається на Денискову купу. Хлопець пробує відшукати його, але хіба ж відшукаєш, коли вони всі однакові, всі гарні, й кожен приємно остуджує, якщо прикласти його до щоки!
Поволеньки Дениско засинає, й сниться йому оцей самий гайок, тільки весняний. Листячко на деревах просвічується проти сонця, бо воно ще таке молоде, аж прозоре, і кора набубнявіла яскравою зеленавістю — начебто Дениско понамальовував її такою, давши надміру зеленої фарби. А що вже білі й жовті квіточки посходили, росте їх повнісінько — самі вони тішаться своїм цвітом, і земля тішиться! Й сниться Денискові, що назбирав квітів чималий жмуток, притулив їх до губів, лоскоче собі лице, так вони свіжо й солодко пахнуть, що нюхав би й не перенюхав би!
Прокинувся, розплющив очі, зиркнув на свої руки — а вони порожнісінькі, й ніяких квіток немає. Стало шкода Денискові, що прокинувся, й ніяк він повірити не міг, що квіток не назбирав — відчував на долонях доторк їхній, навіть здавалось, що чує, як пахнуть… Але ж нема, нема квітів, от шкода йому! Й листя жовте під ним шарудить, холодком од нього несе, гірчить, в’яленим пахом дихає. Й осінній вітерець тугою хвилею прокочується по верхівках, і дерева поколихують ними, наче полисілими головами, турботливо так поколихують, занепокоєно.
Належався Дениско на купі опалого листя скільки хотів. І вже підвестись надумав, як побачив, що хтось наче йде через гайок. Дениско висунув голову, взявся стежити — хто б це такий міг бути, що йому треба тут! Усе ближче мигає одягом, ось і на галяву вийшло з-за кущів. І тільки воно на галяву вийшло — мало не засміявся Дениско. Бо думав, що це людина, що це, може, хтось по листя в гайок прийшов, аж воно гніде лошатко! Пройде трошки, нахилить морду, обнюхуючи землю, далі знов рушить, знов обнюхує. Славне таке лошатко, а ніжки в нього до колін біленькі, наче воно панчохи зодягло. І на лобі йому хтось білу мітку залишив.
"Еге, та це ж воно заблудилось", — подумав Дениско. Подумав — і голову в самісіньке листя запхнув, узявся стежити за лошатком. Ось воно зупинилось посеред галявини, морду витягувало то в один бік, то в другий, наче принюхувалось до осіннього гіркого вітерця або ж приглядалось — куди йому далі йти, щоб вибратися з цих хащів. "Колгоспне, — знову подумав Дениско. — Треба висунутися з листя, щоб воно побачило мене зоддалік. Щоб не перелякалось, як я візьму й вигулькну з листя". Поволеньки підвів голову, всівся на купі й так сидів, чекаючи, поки лошатко подивиться в його бік.