У печі горить огонь. У хаті темно, баба Вустя навіть каганця не засвітила, і відблиски полум'я тремтять на чорній долівці, на ослоні, на запнутих ряднами вікнах. Максим сидить на припічку, просовує в піч то ліву, то праву ногу, щоб нагріти. Коли припече, то хутенько витягує й береться розтирати підошви.
— Максиме-дитино, лізь на піч,— уже вкотре каже баба. В голосі її турбота, але щоб сердилась, то ні.
— А-а, тут тепліше,— каже Максим і починає цокотіти зубами, наче він і справді змерз.
Баба Вустя переставляє рогачем горщики в печі, там сичить, сотається пара. Баба щось бубонить, її лице здається золотим од рівного, іустого полум'я, в зіницях тремтить по віхтику іскор. А згодом:
— Максимс-дитино, лізь на піч! І скільки тобі казати...
— Е-е-с...— тільки й мимрить онук
Усе в хаті мовчить: і старий стіл, застелений скатеркою, і відро з водою біля порога, і коцюба в кутку, і темні стіни з образами божими. Максим прислухається, чи не долетить який звук ізнадвору. Чи не долине голос? Нічого не чути. Наче вимерло все. Але ж не вимерло — мабуть, тільки причаїлось. Бо й стіл причаївся, і відро з водою, і коцюба. Все на щось чекає. І він, Максим, теж чекає.
— Максиме-дитино...— знову починає баба. Онук перебиває:
— Може, вам соломи внести? Бо всю спалили...
Вустя дивиться на нього закам'янілими очима. Дивиться на нього, а видно, що також прислухається до вулиці.
— Сидів би й не рипався вже...
Деякий час мовчать. Максим гріє ноги біля вогню, тре п'яти, коли вже добре припече. По хвилі Ж:
— Таки й треба принести соломи.
І, не чекаючи бабиної згоди, скаче на долівку. Пірнає в на-хололі валянки, накидає на плечі куфайчину нишпорить на тапчані за шапкою, а сам скоса позирає на бабу.
— Ну, дивись мені,— каже вона.— Щоб одним духом...
А надворі — нічого не спить. Верби біля тину злегка погойдуються, на щось виглядають. Криниця чекає. Дорога біжить до когось попід хатами. І сніжок на городі рожевим відблиском мерехтить— од далекої заграви, наче усміхається із зловісною радістю. Ніде не світиться...
Двері до повітки відчинено. По хрупосткому сніжку гайнув через обійстя, вже в повітці, набрав повний оберемок соломи, житній дух уже забиває йому подих. Посеред обійстя знову зупинився. Небо над Кулішівкою багряніє, і начебто гул звідти докочується. Завмерло. Знову легенько так загуготіло, гнівливо затремтіло повітря.
Кинув солому біля припічка, внісши знадвору і дух передранкового морозцю. Баба запитливо глянула — мовляв, що там?
— А нічого не чути,— сказав Максим.— Тільки хмари над Кулішівкою скров'яніли, та гуде так, наче земля здригається.
Задивився в піч. І радів нишком, що баба не наказує роздягатись. Кипляче золото вогню приковувало зір, пробуджувало в душі тривогу.
— Це ж і води треба принести,— мовив.
Баба не обізвалась,— чи не дочула, чи знала, що не переспорить. Схопив відро з мотузком — і вже за порогом. Став. Як і перше, чекали верби коло тину, і рожевів сніжок на городі. Тільки село їхнє Квітки наче аж насупилось, людські голоси долинали від ставу. Це ж і батько туди подався, в кагати. А хіба пін уміє стріляти? Ніколи б не подумав, що він уміє стріляти. От дивно....
Мотузок шурхнув у криницю, плеснула вода. Витягнув пониє відро, поставив на цямрині. Порожньо було в грудях — немов побігав там вітерець, а потім зслизнув, пустку зоставивши. І гіркувато в горлі запекло, наче хто пальцями здушив.
Тільки вніс відро з водою в хату, як у селі гримнуло. Млосна хвиля пробігла по хаті, кліпнув вогонь у печі, а шибки тоненько чи то дзенькнули, чи то зітхнули. І чи то відро в Максимовій руці здригнулось, чи то вода сама сплеснула. Хутенько поставив нідро на лаву й метнувся до порога.
— Максиме-дитино!..— скрикнула Вустя.
Проте не чув — був уже надворі. Горби над ставом тремтіли раптовими спалахами пострілів. Отже, почалось. Отже, сподіва-л ись не марно. Максим шаснув у повітку — тут, у кутку, глибоко зариті в соломі намацав дві гранати. Одну поклав у кишеню, другу — за пазуху. Важке, холодне залізо обпекло тіло. Визир-і іув, чи не шукає його баба Вустя, й метнувся до воріт.
Хоча на душі було лячно, зате легко. Ніг не чув під собою — його несла сама земля. Уявляв собі зустріч із батьком.— "Ти чого прийшов?" — запитає батько. "Хочу воювати",— скаже він, Максим. "Чим же ти будеш воювати? Адже в тебе ні рушниці, пі автомата",— дорікатиме батько. "А в мене дві гранати є",— відповість Максим. "На кого ж ти бабу покинув?" — запитає батько. "А вона їсти всім варить,— скаже Максим.— Ви ж самі наказали варити, бо, мовляв, на війні — як на роботі, голодні-ють швидко".— "Ну й розумний ти в мене,— скаже батько.— Як старий. Ховайся швидше в кагат, бо коли німці відступають, то вони дуже люті".— "То й добре, що люті,— скаже він, Максим.— Коли люті, то їх легше бити".— "Ну й розумний ти в мене",— не втримається од усміху батько.
— Стій, хто йде!
Він аж злякався з несподіванки. А придивився — дядько Перепелиця стоїть біля погреба, бо в кого ж іще можуть бути такі колосисті, обвислі вуса, бо в кого ж іще може бути такий розплесканий ніс?
— Та це я, хіба не впізнаєте? — несподівано для самого себе жалібним голоском протяг Максим.— А ви що робите?
— У воєнне врем'я по вулиці ходити ніззя! — сказав дядько Перепелиця.
І зашкутильгав до Максима. Хлопець надумав тікати, та вже пізно: дядько міцно схопив за плече. І треба ж було з ним зустрітись! Такий лагідний, такий добрий дядько Перепелиця, а диви, як тримає!
— Та пустіть, я до батька,— став проситись.
— Ша!—сердито мовив Перепелиця — У воєнне врем'я не можна нюні розпускати!
Гм, усе він знає: і по вулиці не можна в воєнне врем'я ходити, й нюні не можна розпускати. Наче він їх справді розпускає! Ото вже дядько! А прикидався завжди добрим та божим!
— Батько ж просив гранати йому принести! — ще пробував викрутитись.
— Стій! Які гранати? Ану давай сюди!
Оце ще й така халепа — гранат позбувся. Краще б уже мовчав, а там було б видно. Ну й дядько, ну й Перепелиця! І чого ото він лізе туди, куди не просять?
— Куди це ви пхаєте мене в погріб? Я в погріб не хочу! — мало не закричав Максим.