Демон

Страница 3 из 6

Михаил Лермонтов

Не зможу бути, рідний мій!..
О, не кляни мене, постій!
Ти бачиш сам, я сохну, в'яну,
Мене терзає дух незнаний
Непереборних мрій огнем.
Я гину... Пожалій мене!
Не можу'бути я з журбою
В цих дум пекельному чаду;
За монастирською стіною
Я порятунок свій знайду.
Туди я пташкою полину,
Проллю святим журбу свою,
І келія, мов домовина,
Зустріне хай дочку твою..."
II
І в божий дім батьки Тамару
Навіки з дому одвезли,
У власяницю, мов на кару,
Красу дівочу одягли.
Та й під одежею святою,
Як під узорною чадрою,
Гріховна мрія знов і знов,
Серед свічок і молитов,
Дівочу хвилювала кров...
В вечірній час і в час ранковий,
Вночі і вдень, вночі і вдень,
Вона знайому чула мову
Серед божественних пісень.
В похмурому просторі храма
Сіяв, над блиском вівтаря,
Серед туману фіміама,
Знайомий образ, як зоря,
Й кудись примарною рукою
Тамару кликав за собою...
НІ
Там, де чинари і тополі
Рядами стали в дружнім колі,

В тіні між пагорбів густій
Ховався монастир святий.
Як ніч надходили, мов хмара,
І серед гір лягала мла,
Лампада грішної Тамари
Крізь вікна сяево лила.
Там, у тіні дерев мигдальних,
Де ряд хрестів стояв печальних.
Безмовних вартових гробниць,
Тремтіли радо співи птиць,
І по камінню від криниць
Струмки холодні дзюркотіли,
В єдиний злившися потік
На дні ущелини, де лік
Природа квітам загубила.
IV
Було на північ видно гори,
В огні ранкової аврори,
Коли тонкий від диму слід
Синіє в глибині долини,
І, обернувшися на схід,
Молитись кличуть муедзини,
Й лякають дзвони тишину,
І будять монастир од сну;
Коли ідуть з гори крутої
По воду юною ходою
Грузинки з глеками. В ясну
Піднесли гори вишину
Снігами вкриті верховини.
У барв лілово-ніжній грі,
Що надвечірньої години
Були рум'яні від зорі;
І височів над гір юрбою,
Чоло підвівши вище хмар,
Казбек — Кавказу володар —
В чалмі із ризи парчової.

Та чистих радощів не знає
Тамари серце; в муках мрій
Уся земля здається їй
Сумною й темною без краю.
Чи кине ранок промінь свій,
Чи ніч покриє даль габою, —
Все будить розпач лиш у ній,
Усе охмарене журбою.
Як день погасне за горою
І пить росу почне трава,
Перед іконою святою
Вона сльозами вилива
Печаль свою, печаль безкраю.
Ридання, сповнене одчаю,
Лякає в тьмі мандрівника,
І дума він: "То дух прикутий
В печері стогне"... і рука
Його нагай міцніш стискає,
Й коня він швидше поганяє.
VI
А дні пливуть, нема їм дна.
Тамара часто край вікна
Сидить скорботна, одинока,
І зорить в даль уважним оком,
Зітхає й жде, під біг годин...
їй хтось шепоче: "Прийде він!"
Не марно в снах вона спокою
Не знала, й він з'являвся їй,
З очима в тоскності німій,
Під шепіт мови неземної...
Життя подібне їй до ночі,
Сама не відає чому:
Святим молитися захоче,
А серце молиться йому.
Без сил од боротьби з собою
Чи схилиться на ложе сна,

Уся в огні тремтить вона,
Пече подушка, давить млою
її гаряча тишина.
Нема куди втекти від муки,
І лиш туман стоїть в очах...
Обіймів ждуть жадібно руки,
Цілунки тануть на вустах...
VII
Покрила Грузії долини
Вечірня мла. Далеких гір
Уже туманяться вершини.
І Демон в думах про єдину
Знов прилетів у монастир.
І там, де мурій довгі тіні
Над сонним дзвоном ручаїв,
Він довго мирної святині
Порушить супокій не смів,
Здавалось, замір свій жорстокий
Готовий був покинуть він.
І під його нечутним кроком
Без вітру листя/в тьмі глибокій,
Тремтіло — ніби без причин...
Скрізь тишина стоїть незмінна...
Він зводить очі до вікна —
Неначе жде когось вона,
Лампади промінь звідти лине...
І от, мов вітер десь майнув,
Крилом вгамовуючи муки,
І розітнули тишину
Чинари дзвін і пісні звуки,
Що, наче сльози, потекли
Один за одним... мов зложив
На небі, для землі, той спів
Хтось ніжний-ніжний... І були
І звуки ті і весь той спів
Немов солодке щастя й туга!

Мов ангел із небес до друга
Шляхом таємним прилетів
І тихо річ свою повів,
Про дні далекі спогадання.
Уперше Демон і кохання,
І тугу зрозумів людей.
Вжахнувсь він, хоче відлетіти,
Але крило немов прибите:
І чудо! Із його очей
Сльоза на темні впала плити,
І досі можна бачить слід
Під монастирською стіною:
Його сльозою нелюдською
Наскрізь пропечений граніт!..
VIII
І він іде, любить готовий,
Щоб стать навік на путь добра.
І дума він — для щастя знову
Прийшла сподівана пора.
Неясний трепет сподівання,
Перед незнаним жах німий,
Неначе в першу мить кохання.
Опали дух його хмурний,
Лихе було в тім провіщання!
Він увіходить. Перед ним
Стоїть прекрасний херувим,
На варті грішної черниці,
Вінець на ньому проміниться
Огнями раю над чолом.
Тамару він закрив крилом,
І духа злого зір нечистий
Він засліпив огнем святим.
Були слова його огнисті
Докором сповнені тяжким:
IX
"Дух неспокійний, дух лукавий,
Хто ждав твоєї тут появи?

Тут думи чисті лиш живуть,
Тут не було гріха донині.
В мою любов, мою святиню
Не прокладай злочинну путь.
^Як ти насмілився прибуть?"
Лиха усмішка зазміїлась
У злого духа на устах,
Ненависть давня пробудилась
І загорілася в очах.
"Вона моя! — сказав він грізно. —
Залиш її, вона моя!
Ти рятувать з'явився пізно
І з нею нам ти не суддя.
На серце, сповнене гордині,
Я положив печать свою.
Твоєї тут нема святині,
Тут я паную і люблю!"
І херувим поникло глянув
На бідну грішницю, сумний...
Крильми махнув він і розтанув,
Як промінь сонця золотий.
X
Тамара
Ти хто такий? З жахливим словом
Тебе послав чи ад чи рай?
Чого ти хочеш?
Демон
Ти чудова!
Тамара
Хто ти такий? Відповідай!..
Демон
Я той, кого ти чула й знала
Ув опівнічній тишині,