У всіх узбережних містах, де є пристані, був колись (а може, й тепер є) такий звичай, що всі купці, які прибувають туди з товаром, складають його, вивантаживши, в одну велику комору, що зветься подекуди митницею; коморою тією відає громада або державець того міста. Здасть купець митникам увесь свій товар по списку і на все ціну покаже, а вони тоді дають йому комору, де він його на ключ замикає, і заводять ті списки до митного реєстру, а згодом побирають із купця мито чи то за весь крам, чи за ту частину, що він випродасть. З того митного реєстру фактори часто дізнаються про те, який де товар і скільки його привезено, а також хто ті купці, а тоді вже, коли що кому запотребиться, ведуть із тими купцями пертрактації про міньбу, куплю та продаж.
Так воно велося, між іншим, і в сицилійському місті Палермо, де було, та й нині є, чимало красунь, що не відзначаються честивістю; там такі, що як гляне на них хто не знає, то подумає, що то якісь пристойні дами, ба навіть вельможні пані. А ті пані одно знають — обголювати добре мужчин, а то й шкуру з них здирати: як побачать, що купець якийсь приїхав, зараз дізнаються з митного реєстру, який у нього товар і на яку суму, а тоді примилюються до них і підлещуються, аби в любовні тенета їх принадити. Не одного необачного там вони оплутали — у кого більшу частину товару видурювали, а в кого і весь, а були й такі, що рішались не тільки краму свого й корабля, а й кості свої там лишали — так спритно орудують бритвами ті ніжні голярки.
Раз якось (се було не з-так-то й давно) приїхав туди один молодий купець, наш-таки флорентинець, на ймення Ніколо да Чіньяно, а на прізвисько Салабаетто; торгував він не сам од себе, а од хазяїв, і привіз із собою всякого сукняного товару, що од салернського ярмарку лишився, флоринів так на п'ятсот; заплатив мито, здав товар у комору і, не поспішаючи з продажем, пішов гуляти по місту.
Із себе був той Салабаетто дуже вродливий і стрункий, личко мав біле, волосся світле, на вдачу веселий; от одна з тих голярок, що звала себе мадонною Янкофйоре, пронюхавши, що воно за птах, і накинула на нього оком. Він те помітив і, гадаючи, що то якась вельможна пані, уявив собі, що вона вподобала його за вроду, та й почав думати, як би потаємне засягти в неї ласки. Не кажучи про те нікому ні слова, він став проходжуватись перед домом тієї красуні; як вона те побачила, почала йому бісики очима пускати, показуючи тим, як вона його любить, а через кілька день послала до нього одну стару бабу, що добре вміла свашкувати.
Баба наговорила йому всякої всячини і, пустивша слізку, сказала, що він своєю вродою та хороством так причарував її панію, що вона, бідна, вдень і вночі спокою не має, все думає, як би з ним зійтися потаймиру десь у лазні абощо. По сій мові баба видобула з гаманця перстеник і подала йому — се, каже, од пані гостинець. Зраділий Салабаетто взяв того персня, помилувався ним і надів собі на пальця, а посланниці одказав, що коли пані його любить, то він її понад усе кохає і готовий будь-коли піти туди, куди вона йому скаже.
Посланниця переказала ту відповідь своїй пані, і та не забарилась повідомити купцеві, нехай жде її завтра по вечерні в такій і такій лазні. Нікому про те нічого не сказавши, Салабаетто подався туди в призначену годину і дізнався, що пані справді найняла ту лазню. По недовгім часі туди прийшли дві рабині: одна несла на голові здоровий бавовняний матрац, а друга — великий кошик з усяким добром; поклавши матрац на ліжко в одному лазничому покої, вони постелили поверх пару тонких, рублених шовком простирадел, білу кіпрську ковдру і поклали дві вишиті подушки. Тоді роздяглись, увійшли в саму лазню, вимили там усе, поприбирали чистенько. Через деякий час прийшла до лазні мадонна Янкофйоре з двома іншими рабинями; не гаючи даремно часу, вона з великою радістю привітала Салабаетта, зітхнула зглибока і, обійнявши його міцно та поцілувавши, сказала:
— Не знаю, хто б іще, крім тебе, зміг мене до сього довести. Ти запалив огнем мою душу, тосканчику-окаянчику!
Тоді вони роздяглись і пішли вдвох голі (так вона хотіла) до купелі, а з ними дві рабині. Пані сама, не давши нікому до нього торкнутись, вимила Салабаетта геть усього мушкатним та гвоздиковим милом, а потім рабині її вже скупали й добре розтерли. Тоді рабині принесли двоє тонких білих простирадел, так напахчених трояндами, що той дух навкруги розходився: одна вгорнула Салабаетта, друга — панію, завдали їх собі на плечі й понесли до постеленого ліжка. Коли піт із них зійшов, рабині зняли з них ті простирадла, і вони лежали голісінькі на постільній білизні. Тоді вийняли з кошика гарні срібні пуделка з духовитими водами — трояндовою, помаранчевою, жасминовою та лавандовою — і побризкали все навколо тими пахощами, дістали солодощів та доброго вина, щоб собі душу обавити. Салабаетто раював: він зиркав, знай, на даму-красуню і не міг дочекатись тої хвилі, коли рабині вийдуть і він зможе її приголубити. Коли пані їх нарешті одіслала, вони пішли, засвітивши перед тим у кімнаті світич: тоді мадонна Янкофйоре обняла юнака, а він її, і довго вони втішалися удвійзі на превелику радість Салабаеттові, якому здавалось, що вона аж умліває з кохання до нього.
Як пані здалося, що пора вже вставати, вона покликала рабинь; вони одяглись, покріпилися знову солодощами та вином, а лице й руки помили тими пахощами. На прощання пані сказала купцеві:
— Дуже було б мені любо, якби ти прийшов до мене сьогодні ввечері в гості — повечеряти й переночувати.
Салабаетто, уже знаджений її красою та вдаваною люб'язністю і твердо переконаний, що вона любить його, як свою душу, одказав:
— Мадонно, всяке ваше бажання надміру мені приємне, тим і сьогодні ввечері ладен я зробити все по вашій уподобі, як завволите.
Повернувшись додому, пані веліла прибрати добре в покоях, повиставляти скрізь дорогі речі і вбрання і, замовивши розкішну вечерю, стала дожидати гостя. Як надворі трохи присмеркло, він так і вродився. Пані зустріла його з великою радістю, і вони веселенько вдвох повечеряли, — услуговували їм якнайліпше. Зайшовши по вечері до її покою, він почув принадний дух алойного дерева й побачив постіль, пишно оздоблену кіпрійськими пташками, а на жертках силу прегарної одежі. Усе те наводило його на думку, що його коханка — іменита й багата пані. Правда, до його слуху дійшли були якісь не дуже-то хороші чутки про неї, та він жодним побитом не хотів їм вірити; хоч і міг він припустити, що вона когось там і одурила, та і в голові собі не покладав, щоб таке могло із ним статися. Він переночував у неї з превеликою втіхою і закохався в неї ще сильніше. Як настав ранок, вона підперезала його лепським срібним паском з гарним гаманцем при боку і сказала: