— Мир сьому дому, а хто є в ньому?
А господиня була саме на горищі; почувши його слова, вона обізвалась:
— Заходьте, єгомостику, гостем будете. А чого се ви по такій жароті вештаєтесь?
— Та, Богові слава, — одказав парох, — побачив, що твій чоловік у місто подався, та й зайшов отсе до тебе на часинку.
Жінка злізла з горища і заходилась перебирати капустяне насіння, що чоловік недавно з висадків намолотив.
— Ну як, Белькольоре, — озвався до неї панотець, — ти ще довго будеш мене мучити?
— А що я вам роблю? — засміялась молодиця.
— Та ти нічого не робиш, — одказав панотець, — але і мені того не даєш робити, що я хочу і що сам Бог велів.
— Що се ви, панотченьку, — молодиця йому, — хіба ж священики таке роблять?
— Ще й як, — одповів панотець, — краще за інших мужчин, а як хочеш знати чому, то скажу тобі: наш млин тим добре меле, що в нас у спустах завжди води багацько, ані напирає. Ось мовчи краще, та давай теє, то сама побачиш.
— А що мені з того буде? — спитала Белькольоре. — Я ж знаю, що всі ви скупучі, як нечиста сила.
— А я знаю? — каже панотець. — Що хочеш, те й матимеш: хоч черевички, хоч стрічку, хоч сукна шмат — вибирай сама.
— Ну, добре, — каже Белькольоре, — я все те маю, та як ви мене так любите, то вчиніте мені одну ласку, а я вже вволю вашу волю.
— Кажи, що тобі треба, — мовив панотець, — я все зроблю.
Тоді жінка й каже:
— Мені треба в суботу до міста, вовну здати, що напряла, та прядку полагодити; як дасте мені п'ять лір (я знаю, що у вас єсть), то викуплю з застави темно-червону, ще дівоцьку, сукню та пояс святковий, бо і в церкву чи так куди ні в чому вже піти. А тоді вже зроблю все, що ви хочете.
— Дай, Боже, чого мені треба, — каже парох, — та в мене при собі таких грошей немає. Але нічого, до суботи я тобі дістану.
— Еге, — одповідає молодиця, — казав пан, кожух дам, та слово його тепле. Може, думаєте, і мене обіцянками-цяцянками спокусите, як ту бідну Білюццу, що після того всім батькам невісткою стала? Е, ні, сього не буде! Як не маєте при собі грошей, то сходіть принесіть.
— Ет, — каже панотець, — не посилай мене зараз додому, тут саме така оказія трапилась, що нікого немає, а поки я вернусь — принесе, може, когось лиха година, і нам переб'ють, а тоді жди знову слушного часу.
— Ну що ж, — каже молодиця, — коли хочете, то йдіть, а ні, то сидіть та на мене дивіться.
Бачить панотець, що жінка своє править: "Гроші на бочку, і аз вам дам", а "на упованіє твоє" не хоче, та й каже:
— Ну, як ти не віриш, що я принесу тобі гроші, то от тобі моя блакитна керея в заставу.
— Керея, кажете? — підвела голову молодичка. — А чого вона варта?
— Як то, чого варта? — каже панотець. — Вона ж у мене не селянського сукна, а міланського, а дехто дума, що й голландського. На позаминулому тижні я дав за неї тандитникові Лотту цілісіньких сім лір, та й то Бульєтто каже (а він на сукнах добре знається), що по правді я мусив би заплатити на п'ять сольдів більше.
— Хіба? — здивувалась Белькольоре. — Їй-богу, якось аж не віриться. Ну, та сількісь, давайте мені її сюди.
А в панотчика вже й жила напрутилась; ізняв він мерщій із себе керею та її оддав молодиці; вона сховала її та й каже:
— Ходімо в хижку, панотче, туди ніхто не загляне.
Так же і зробили; єгомость довгенько вовтузився там із молодицею та цмокався ласо, поки з паном Богом її не посвоячив, а зробивши своє, вернувся до церкви в самій сутані, мов де на весіллі побував. А вернувшись, почав думати-гадати, що скільки не позбирає за рік недогарків од свічок, то на п'ять лір не стягнеться, і шкода йому стало тієї кереї. Давай тоді мізкувати, як би викупити її за так грошей, та й вимізкував-таки на другий день, бо був собі, нівроку, хитруватий. А в той день та було саме свято; от він і послав сусідського хлопчика до монни Белькольоре, щоб вона позичила йому ковганки, бо до панотця, мовляв, прийдуть у гості Бігуччо даль Поджо і Нуто Бульєтто, так треба буде чимось страву затовкти. Молодиця дала ковганку. В обіди панотець, знаючи, коли сідає до столу Бентівенья дель Маццо з своєю жінкою, покликав свого клірика та й каже:
— На отсю ковганку, однеси її монні Белькольоре й скажи: "Панотець дякує за позичку і просить оддати керею, що хлопчик лишив у заставу".
Клірик пішов із ковганкою до молодиці, що й справді сіла якраз обідати з чоловіком. Поставив він ковганку й переказав, що йому велів священик. Почувши, що панотець вимагає керею, вона вже хотіла щось сказати, як чоловік сердито перебив їй річ:
— Ти що, заставу береш у єгомостя? Ой, дивись мені, бо ошийника схопиш! Зараз же оддай ту керею, сто копанок чортів тобі в пельку! Та гляди, як панотець іще чогось попросить, чи осла, то й осла, то щоб без одмови дала!
Белькольоре встала сердито з-за столу, вийняла з скрині керею, оддала її клірикові і сказала:
— Перекажи ж своєму панотцеві, що не діжде він більше в моїй ковганочці сала товкти, як він такий!
Клірик узяв керею, одніс її священику й переказав жінчині слова. Панотець промовив сміючись:
— Скажи ж і ти їй, як побачиш, що як не даватиме мені ковганки, то нехай вибача — не діжде од мене товкача.
Бентівенья думав, що жінка сказала ті слова з серця, тим що він її налаяв, і не звернув на них уваги, але монна Белькольоре довго ще сварилась із панотцем і сердилась на нього до самого винобрання; та коли єгомость нагрозився, що запроторить її в пащу до Люципера, вона з великого страху запила з ним змирщину молодим вином і заїла гарячими каштанами, і вони ще не раз потім утішалися навзаєм. А замість тих п'яти лір панотець дав до направи її цимбали і казав приробити до них дзвіночок, то вона й тому була рада.
ОПОВІДКА ТРЕТЯ
Каландріно, Бруно та Буффальмакко йдуть шукати на берег Муньйона каменя-геліотропа; Каландріно вважає, що знайшов його, й повертається додому з повною пеленою каміння; жінка лає його, а він б'є її спересердя і оповідає товаришам те, що вони знають краще за нього
Як Панфіл доказав свою історію, з якої дами сміялись так, що й досі, може, не перестали, королева веліла оповідати далі Елізі; та почала, ще не пересміявшись:
— Не знаю, любії мої подруги, чи моя правдива й потішна оповідка зможе вас так розвеселити, як Панфілова, та я вже якось постараюсь.