Обидві жінки глянули на дідка, що сидів коло вікна й дивився на подвір'я; той показав рукою на стілець і промовив:
— Сідайте, будь ласка.
Файнгальс сів коло старої жінки й сказав:
— Моє прізвище Файнгальс, я з Вайдесгайма — йду додому.
Обидві жінки звели на нього очі, і старий теж наче ожив.
— Файнгальс,— озвався він,— із Вайдесгайма. Син Якоба Файнгальса?
— Так... Як там у Вайдесгаймі?
Старий знизав плечима, пахкнув димом і сказав:
— Та непогано — дожидають, поки американці займуть містечко, а вони не квапляться. Тут вони вже три тижні, а два кілометри до Вайдесгайма не пройдуть, та й німців там нема, це нічия земля, нікому вона не потрібна, певне, лежить не там, де треба...
— Чути, що німці часом стріляють туди,— мовила молодша жінка,— але не часто.
— Так, чути,— підтвердив старий і уважно подивився на Файнгальса.— А як ви сюди попали?
— З того боку... Я там чекав три тижні, поки прийдуть американці.
— Саме навпроти нас?
— Та ні... далі на південь... коло Грінцгайма.
— Коло Грінцгайма. Он як... І там ви перейшли на цей бік?
— Так... Сю ніч.
— Переодягатись у цивільне? Файнгальс похитав головою.
— Ні, я ще там надів цивільне... вони тепер багатьох солдатів відпускають.
Старий тихо засміявся й глянув на молодшу жінку.
— Чуєш, Трудо? Вони тепер багатьох солдатів відпускають... хоч-не-хоч засмієшся...
Жінки дочистили картоплю; молодша взяла каструлю, підійшла до крана в кутку й висипала картоплю в решето. Відкрила кран і почала втомленими рухами мити її.
Старша торкнула Файнгальса за плече. Він обернувся до неї.
— Багатьох відпускають? — перепитала вона.
— Багатьох — підтвердив Файнгальс.— Деякі частини відпускають гуртом, зобов'язавши їх, щоб зібрались у Рурській області. Але я туди не поїхав.
Жінка біля крана заплакала. Вона плакала нечутно, тільки худі плечі ледь здригалися.
— Або заплачеш,— додав старий біля вікна.— Засмієшся або заплачеш...— І глянув на Файнгальса,— У неї чоловік на фронті загинув — мій син.— Він показав люлькою на жінку, що стояла біля крана, старанно мила картоплю й плакала.— В Угорщині,— пояснив старий,— ще восени.
— Влітку,— озвалася стара жінка, що сиділа поруч Файн-гальса,— його мали відпустити додому, вже кілька разів його мало не відпускали, бо він був хворий, дуже хворий, але все ж таки не відпустили. Він був у армії буфетником.— Жінка похитала головою й зиркнула на молодшу, що біля крана. Та обережно висипала, помиту картоплю в чистий казанок і залила водою. Вона й досі плакала — тихо, майже нечутно; поставила казанок на плиту, потім відійшла в куток і вийняла з кишені на фартуху носовичка.
Файнгальс відчув, що міниться на обличчі. Він не часто згадував Фінка, разів кілька, й то зовсім побіжно, але тепер думав про його кінець так напружено, що бачив його перед собою куди виразніше, ніж тоді, в дійсності: і оту неймовірно важку валізу, в яку раптом влучив снаряд, і як зі свистом летіло вгору віко з валізи, і як у темряві вино бризнуло на дорогу і йому на потилицю, як бряжчало розбите скло, і який невеличкий та худий був той чоловік, що його він повільно обмацував, поки намацав велику криваву рану й відсмикнув руку...
Він подивився на хлопчика, що грався на підлозі. Своїми тонкими білими пальчиками він спокійно тягав візочка круг того місця, де плитки були вибиті; там лежали дрібно напиляні дрова, які він накладав на візочок, скидав їх, і знову накладав, і знову скидав. Дитя було дуже тендітне й рухалось так само втомлено, як його мати, що вже сиділа за столом, притуливши носовичок до обличчя. Файнгальс пригні чено озирнувся довкола й завагався, чи розповідати їм? Та врешті опустив голову, бо вирішив, що розкаже згодом. Розкаже тільки старому. А зараз він не хотів про це говорити, йому здавалося, що цим людям зовсім не цікаво, як саме Файнгальс попав зі свого госпіталю в Угорщину. Стара жінка знов торкнула його за плече й тихо спитала:
— Що з вами? Ви хочете їсти? Вам недобре?
— Ні,— відповів Файнгальс.— Дуже дякую!
Але вона так само співчутливо дивилася на нього, і він повторив:
— Ні, не хочу, слово честі, дякую.
— Може, келих вина? — озвався від вікна старий.— Або чарку горілки?
— Так,— відповів Файнгальс.— Від чарки не відмовлюсь.
— Трудо,— сказав старий,— налий цьому панові чарку горілки.
Молодша жінка встала й вийшла до сусідньої кімнати.
— Ми живемо в тісноті,— пояснила Файнгальсові стара, тільки оця кухня та вітальня, але кажуть, що вони скоро рушать далі — у них тут багато танків; та й полонених нібито вивезуть.
— А у вас в домі є полонені?
— Є,— відповіла стара — Вони отам у залі, самі високі чини, їх тут допитують. Коли скінчать допити, їх переведуть кудись. Серед них навіть генерал є. О, подивіться!
Файнгальс підійшов до вікна, і старий пальцем показав йому поверх вартових, крізь ворота в друге подвір'я, на засновані колючим дротом вікна зали.
— Он, бачте,— сказав старий,— знов одного ведуть на допит.
Файнгальс відразу впізнав генерала: на вигляд він був тепер здоровіший, не такий напружений; на шиї в нього тепер блищав Хрест, він навіть ледь помітно всміхався і спокійно, слухняно йшов попереду двох конвоїрів, що наставили на нього автомати. Генерал був уже не такий жовтий на виду й не здавався втомленим, обличчя в нього було незворушне, чемне й людяне, дуже лагідна усмішка красила його. Він вийшов з підворіття, спокійно перетнув двір і піднявся сходами нагору. За ним невідступно йшли вартові.
— Ото генерал,— пояснив Фінк.— Тут є й полковник та майори, самі старші офіцери, мало не тридцять душ.
Молодша жінка вийшла з вітальні з пляшкою горілки та чарками в руках. Поставила одну чарку на підвіконні перед старим Фінком, а другу — на столі, перед Файнгальсовим стільцем. Файнгальс лишився біля вікна. Звідти йому видно було й вулицю за другим двором, з тильного боку садиби. Там теж стояло двоє вартових з автоматами, а навпроти того місця, де стояли вартові, Файнгальс розпізнав вітрину похоронного бюро й згадав, що це та вулиця, на якій стоїть гімназія. У вітрині й досі стояла труна: полакована в чорне, з посрібленими ріжечками і чорним покривалом, з важкими сріблястими торочками. Може, це та сама труна, що стояла там тринадцять років тому, коли він ходив до гімназії?