— Куба? — спитала вона й прикусила губу; це запитання здалося їй підлим.
— Ні,— відповів Генріх.— Скоріше, мабуть, Іспанія. І то негайно. Я хочу поїхати негайно. Ще сьогодні ж таки, зараз. Я навіть не прощатимусь удома. Вітайте Долорес та Рольфа і дайте мені трохи грошей, тільки на перші дні. Спочатку я поїду в Голландію. Я ладен довіку робити найбруднішу роботу, навіть носити лайно, про мене. А гроші я вам пришлю...
Вона взяла з сумочки гаманець, поклала його поруч із Генріховою чашкою, відкрила й сказала:
— Бери половину.
А коли він зніяковів і завагався, вона вже рішучіше додала:
— Бери, бери, не ламайся.
Потім сама дістала купюри, витрусила на стіл дрібняки й почала розсовувати самими пучками рівноцінні купюри й монети на дві купки. П'ятдесятимаркову купюру вона розміняла, штовхнувши її ліворуч і пересунувши зліва направо двадцять п'ять марок. Нарешті нарахувала по "шістдесят вісім марок кожному", відгребла йому всі десятипфенігові монети — всього тринадцять штук — і сказала:
— Бери й це. На них можна випити чашечку кави або купити майже фунт хліба чи десяток сигарет — я не знаю, почім вони там, у Голландії. Або накупити сірників, багато сірників... Бери.— І, оскільки збентежений Шмерген усе ще вагався, запхала йому гроші до кишені куртки, додавши: — Хто просить гроші, той повинен їх і брати. Тобі ще доведеться цього навчитись... І ще дечого. Шкода, ти припав нам до душі. Та, може, ти ще повернешся.
Вона дивилась, як Шмерген іде під дощем через сад до хвіртки,— кашкет пожмаканий, комір куртки високо зведений,— і плакала. Книжку "Шлях Фіделя Кастро" він забув, і вона лежала на столі біля чашки.
Сабіна, однак, перше ніж піти, устигла ще помити овочі й начистити картоплі; залишилося тільки поставити все це на плиту й дістати з холодильника сардельки. Коли Рольф із малим підійшли до дверей, вона, Катаріна, ще плакала.
21
Гетціграт справляв таке враження, наче всіх його жителів евакуювали й тепер уже безлюдне село якнайпильніше охороняють: на кожному розі — поліцейські у формі й у цивільному, неподалік від кладовища — кінна поліція. На шкільному подвір'ї між церквою та кладовищем теж не видно було жодної душі,— певно, дітей цього дня розпустили по домівках. Жодного обличчя за вікном, жодного голосу. На базарному майдані та деяких перехрестях охорона стояла з мегафонами. Тиша. Судячи з усього, тут сподівалися навали — патлатих хлопців, жінок у довгих плащах, так званого "оточення",— але навали усе не було й не було. Він сидів цілком спокійний; Кете, поклавши вінок на коліна, нервувала. Блюртмель теж був не такий, як завжди: на всіх перехрестях він тривожно повертав голову то в один бік, то в другий, так ніби очікував щось таке, що все не наставало й не наставало. За великою вітриною м'ясної крамниці він побачив самого господаря, Брайліга,— свого шкільного товариша; поруч із Брайлігом стояла жінка-покупець.
— Тобі не завадило б усе ж таки вдягти пальто,— озвалася Кете.— Надворі холодно й вогко.
— На пальті не можна носити орденів, а я подумав, що сьогодні якраз нагода начепити їх.
Блюртмель, чоловік у протокольних питаннях тямущий, заявив, що взагалі ордени на похорон чіпляти можна, та от чи варто робити це саме на такий похорон, він не певен. Принаймні брати орденські стрічки ні в якому разі, мовляв, не треба. Кете також відраджувала його від стрічок, а проте рішення поїхати при орденах схвалила.
— Я просто дивуюся, Тольме, скільки гарних ідей тобі спало на думку за ці два дні,— сказала Кете.— Добре, що хоч від покійницької до могили Беверло не дуже далеко — метрів тридцять, щонайбільше п'ятдесят. Там поруч лежать мої батько й мати, і дід та баба, і прадід із прабабою... І Беверло там поховано стільки ж, як і Шмітців. Це одна з найстародавніших родин у наших краях. А на самому початку вони обробляли землю.
Коли Блюртмель почав допомагати їм виходити з машини, вгорі над ними закружляв, а тоді майже завис на місці вертоліт. Оздоблені золотом та пурпуром ордени були таки чималенькі, а один іноземний — строкатий, завбільшки майже як блюдечко — впадав у вічі особливо. Усупереч приписам він, Тольм, не скористався застібками, а повідчіплював ордени від стрічок, і Блюртмель поприколював їх англійськими шпильками.
Кете не дала йому нести вінка — жовті троянди, бузок і жодної стрічечки,— але дозволила одному з гробарів почепити його на простенькі, без прикрас, мари. Далі все пішло так швидко, що вона ледве встигала перебирати ногами, і за хвилину гробарі вже поставили труну на заздалегідь приготовані вірьовки й опустили її в яму. Вертоліт висів у них просто над головами. Тольм прошепотів до дружини:
— Прокажи молитву, Кете.
І вона забурмотіла до ями отче наш, потім ще "Аве Марія", кинула невеличкою лопаткою трохи землі на труну, передала лопатку Тольмові й звела очі на надгробок. Більшість імен там були присипані вийнятою з ями землею, тільки у верхньому ряду Кете прочитала: "Ульріх Беверло, селянин. Айкельгоф, 1801—1869".
— Ходімо,— сказала вона.
Але Тольм не поворухнувся. Він подивився в яму, звів очі на небо, потім обернувся і глянув на Блюртмеля, що стиха перемовлявся під каплицею з поліцейським.
— Кете,— озвався Тольм,— я мушу тобі щось сказати.
— Кажи.
— Ти ж знаєш, я завжди тебе любив. І ще одне ти повинна знати.
— Що саме?
— Що колись таки настане, таки переможе якийсь соціалізм...
Коли вони рушили назад до воріт, вертоліт полетів. Блюртмель уже відійшов від поліцейського, в якому він, Тольм, тепер упізнав отого молодого Люлера — його колись відрекомендував йому Гольцпуке. Але досі він бачив Люлера тільки в цивільному; у о}юрмі цей чоловік мав іще молодший вигляд.
— Ти забув дати гробарям гроші,— сказала Кете.
Він вернувся, дістав з кишені гаманця, простяг одному з чоловіків стомаркову купюру й сказав:
— Це вам на двох.
Тепер йому впало в око, що вертоліт приземлився на шкільному подвір'ї. Коли Тольм обернувся, з каплиці виходив молодий хлопчина, отой зух о оторепортер. Певно, він ховався там зі згоди Гольцпуке чи й самого Дольмера. Це був той-таки фоторепортер, який недавно, зразу після виборів, застукав його з сигаретою в роті. І ось сьогодні хлопець застав його, Тольма, у святковому вбранні: в руках—циліндр, на грудях — ордени, а позаду — гробарі й надгробок із прізвищем Беверло. Хлопець не вишкірив зубів, не всміхнувся, а заходився спокійнісінько робити знімки й навіть со отографував іще раз його з Кете — незадовго до того, як вони мали сісти в машину. Хлопець усе клацав і клацав...