1 Організатор вечірок, свят (фр.).
вою Герлінда, власне, ніколи й не була. Привабливою — так, але не вродливою, а легковажною перестала бути вочевидь уже давно. Згадав він і стару графиню, яка завжди прагнула його підтримати. Вона палко наполягала на тому, щоб він учився й дістав учений ступінь, а особливо прихильно ставилася до Кете... І ось він повернувся до Тольмсгофена вже господарем замку й запропонував концерну провадити конференції завжди тут. Телетайп, телефон, ліфт. Прекрасна, цілком надійна обслуга. Сауна, дуже популярний просторий салон, де можна пограти в покер чи, коли буде охота, і в щось азартніше. Зрештою, Кульгреве неабиякий зух (хоч весь час і забуває про попільничку в ліфті) — уважний, енергійний, тактовний. Вирішального значення набула, а не мала його доти, та обставина, що Тольмсгофен ідеальний з погляду безпеки: широка, залита водою канава, французький сад, що добре проглядається (хай навіть його зловтішно називають "Версалем сімнадцятої руки"; хай зловтішно посміюються собі оті, що сидять у своїх дорогих, неоковирних, переобтяжених міддю та шифером віллах!); до самого лісу все непогано видно, й узагалі Тольмсгофен охороняти легко. Як виявилося, в цей "замочок" навіть вигідно вкладати гроші; маючи таке обладнання на кухні й решту служб, його не важко було б продати як готель найвищого класу, коли б... коли б... І він згадав про дітей, які Тольмсгофена ніколи не любили. Згадав про внуків. Коли б... коли б не оте похмуре пророцтво Корчеде, що зводить нанівець усі плани, всі мрії. Зрештою, "замочок" має навіть неабияку історико-мистець-ку й музейну цінність; основна будівля дванадцятого сторіччя, добудови і перебудови майже з усіх наступних сторіч — так би мовити, ціла архітектурна енциклопедія. І нічого з цього не залишиться. Нічого, анічогісінько... Все ближче підступають шахти, електростанції насичують обрій своїми випарами й газами. Бляйбль називає це "розрівнювати й копати", і тишко Корчеде підтвердив йому те саме. "Вирішено те, що взагалі ще не може бути вирішено... Ось побачиш, усі вони дадуть згоду — профспілка, концерн, держава, церква (згадуючи про церкву, Корчеде щоразу дивно хихотить, так ніби говорить про якусь кумедну, самозакохану стару дівку в богадільні). Рішення вже ухвалено, Фріце, і це станеться ще за твого життя. Вони нічого тут не залишать, каменя на камені... Щоб це тільки не було для тебе великою несподіванкою. Немає нічого небезпечнішого, ніж коли профспілки і концерн доходять згоди. Енергія, робочі місця..."
Четверо сходів, щораз одинадцять східців, і кожнісінький побре знає, знає все-все, навіть найменший горбочок та ВШлибинку чи де трохи відійшло кріплення килимної доріж-* треба ступати обережніше, щоб не спіткнутись. Він Завзято майже з "незбагненним запалом", як казали архітектори, опирався тому, щоб вирівнювати сходи й стелити нові доріжки, і вони казали правду: він незбагненний і сентиментальний,9 але про останнє вони й не здогадуються, вони не знають, як часто хлопцем він підіймався й прослизав цими сходами нагору, щоб потрапити до Герліндиної кімнати, де тепер живе Бляйбль.
Він був стомлений і то відчував свої літа в крижах, то вони давалися взнаки нижче, аж у ступнях. Цієї хвилини в ньому прокинувся новий страх — страх, що доведеться звідси вибиратися, переїздити. Але куди? Куди? В цілому селі не зостанеться каменя на камені, не залишиться живого кущика трави, жодного самшиту на кладовищі, і він питав себе, чи заберуть вони з собою до Ной-Тольмсгофена сповідальню в неоготичному стилі, чи візьме з собою Кольшредер свою Герту до ще розкішнішого помешкання, де поруч із Шагалом висітиме Вархол, і все доведеться перевозити — старих дівок, старих жінок, Анну й Берту, селян, кладовище,— так, як це було в Айкельгофі й Іфенгофені. Родина йому цього так і не пробачила, Рольф теж, Кете й поготів, а вони ж усе-таки мали б знати, що в нього нема ні сили, ні влади, він узагалі не борець і зроду ним не був; вони мали б знати, що його приваблюють і гроші, дедалі більша власність, оте незабутнє убозтво дитинства в душі... А може, це батькова жадоба до землі?! Прокляття, чому саме тут, де вони народилися, жили, господарювали, чому тут знайшлося так багато бурого вугілля?
Він усе ще не хоче зважити на умовляння Гребнітцера й узяти в руку ціпка, все ще прикидає в думці, що смішніше — триматись отак за поручні, спиратися на ціпок чи кликати на поміч Блюртмеля, який, певна річ, щомиті ладен підхопити його попідруки. Кінець кінцем йому таки не залишиться іншої ради, як користуватися ціпком або ліфтом чи, може, і тим, і тим заразом, а тоді й кріслом на коліщатах, у якому Бляйбль був би щасливий побачити його вже й тепер. Президент у кріслі на коліщатах: сивоголовий, добродушний, освічений... Преса дістала б, звісно, ще одну поживу, і йому вже навіть вчувається коментар, що напрошується сам собою. Коментар, власне, вже майже готовий, у ньому самого його порівнюють із Рузвельтом, а його ліберальні політико-економічні погляди — з "Новим курсом". Алегорій, газетних штампів не бракує, вони всякчас напохваті — цілі серії низькопробних дурниць. От уже знімуть галас засоби масової інформації, коли вони — хто? як? — застануть його в кріслі на коліщатах. Поблизу, мабуть, виявляться й телекамери, і ось він, заюшений кров'ю, вивалюється з того крісла, і воно котиться, підскакуючи, сходами вниз тут неминуче порівняння з кінофільмом "Броненосець "Потьомкін"). Сходи, дитячий візок... Сходи, крісло на коліщатах... А оператор, звичайно, ще й вилається і скаже: "Трясця його матері, і чого тут тільки одинадцять східців?!. Цей take 1 закороткий!" І, щоб подовжити отой свій take, штовхне, мабуть, заляпане кров'ю крісло котитися сходами до самісінького низу.
Він аж здригнувся, коли Блюртмель відчинив йому зсередини двері — саме в ту мить, коли він узявся з коридора за ручку. І подумалось: "Отак воно, певно, й станеться. Це буде людина, яку я знаю, якій довіряю, яка пройшла всі перевірки. Чорт, невже ж Блюртмель бачить крізь дерев'яні двері? А може, йому надійшло звідкільсь повідомлення: "Ось він підступив до дверей, уже береться за ручку..." Таке ймовірно, як-не-як, вони стоять, принаймні хтось один із них, зі своїми раціями й тут нагорі, в коридорі, хоч і сховавшись десь у ніші, за скринею чи за виступом старезної стіни. Блюртмель теж ходить із рацією, і котрийсь із них — просто з пильності чи щоб зробити йому приємність — міг дати сигнал про те, що він підходить до дверей. Погано тільки, що він, уже переступивши поріг, спіткнувся, мало не дав сторчака, і Блюртмель змушений був його ловити,— прикрий, зовсім непотрібний доказ фізичної немочі, яку припишуть, звісно, станові його здоров'я, а не просто тій обставині, що двері раптом самі подалися вперед. Адже йому, либонь, іще до снаги самому відчинити двері й переступити без чужої допомоги поріг власної кімнати!