І все ж таки є десь — але де? Де? Де? — ще одна, четверта група "отих"... Назвати їх злочинцями, на його думку,— мало, просто недоречно; це світ поплічників, що з нього іноді надзвонює Вероніка. І до цього світу, як і до Рольфового, слово "комуністи" не пасує, воно не пасує навіть до Катаріни, яку й досі до нього залічують, але яка чемно, однак рішуче це заперечує: "Звичайно, я к. і нею й залишусь. Та чи багато в мене спільного з рештою к.? А стільки ж, скільки в католицького священика-партизана з папою римським чи з княгинею Монако — адже вона теж католичка. Проте якщо ти перенесеш мене в ті часи, коли мені було двадцять, то моя відповідь виявиться хибною, оманливою і надто романтичною. Я вже не та й не належу до к., що їх ти знав. Не належу й до таких, як дядько Ганс,— одне слово, не до таких, про які ти мрієш і від яких іноді просто в захваті. Згадай про зміни, що сталися в інших догматичних сферах. Мені ще немає тридцяти, і ще не минуло й дванадцяти років, відколи я ще не мала й вісімнадцяти чи вже мала вісімнадцять,— одне слово, тоді я ще думала, що накличу на себе навік-віків прокляття, якщо порушу заповідь і піду на причастя не натщесерце. Забудь про к., яких ти знав; забудь про мене таку, якою я була в двадцять років. І повір мені: "тих." я розумію так само мало, як і ти, а може, й ще менше. А Втім, у цьому ми з тобою, може, навіть однакові: ми їх не розуміємо і знаємо тільки одне: на них тиснуть обставини, як і на всіх нас".
Привід достатній, щоб замислитися про тиск, якого він стільки вже зазнав і від якого страждає що далі, то більше... Він не стримавсь, і з тугою згадав про минуле... Про те минуле, коли він був уже досить могутній — а відтоді не минуло й шести років, і міг іще спокійнісінько вшитися з кабінету, купити в кіоску якусь газету, піти в кав'ярню "Гетцлозер", замовити сніданок, непомітно, не відчуваючи на собі чужих поглядів, поснідати... І обслуговували його привітно, навіть щиро, а потім він дзвонив із телефонної будки до Кете... Чи просто заходив до квіткової крамниці, купляв букетик для Кете, Сабіни, Едіт або й для Вероніки... Зазирав він і до ювелірних магазинів... А тепер ювеліри мусять приїздити під посиленою охороною до нього в кабінет, додому чи в готель... І він уже давно не має змоги понишпорити в антикварів, де колись шукав гравюри з зображенням міст на Рейні, берегів Рейну, краєвидів над Рейном, шукав не щось певне, а просто так, що трапиться,— гравюри, а також картини часів туристського освоєння Рейну. Як, скажімо, ота його улюблена гравюра з боннським краєвидом — не більша за коробку від сигарет, кришталево-чисто виконана невідомим художником і в міру розфарбована: берег Рейну, дерева, крило замку, річкою пливе баржа... І бастіон — давня митниця... А також — тепер таке вже неможливо, не стільки неможливо, скільки боляче, що він ніколи вже цього не зробить,— роман з Едіт, яка була навіть не молоденька, мала всі тридцять п'ять, працювала на складі в одному універсальному магазині, незаміжня сестра покійного його податкового інспектора Шойблера. Він приїхав тоді, щоб висловити їй співчуття... А потім трохи не дійшло до скандалу. І він не може збагнути, як люди скачуть у гречку, коли їх пильно охороняють, адже охоронці можуть хтозна й що подумати і все зіпсувати...
4
Страх знов і знов нагадує про себе, наростає— страх за нього, а потім і перед ним, і коли він "зморений, знесилений, виснажений" приходить додому й похмуро, нерідко просто-таки буркотливо, майже грубо, чого з ним ніколи, ніколи досі не було, кидає зауваження про дім та порядок у ньому, ті страхи міняються місцями, переходять один в один. Він нарікає, що в будиночку тіснота, а садок малий, ремствує, висмикуючи бур'янинку за бур'янинкою, прискіпливо, з ледве помітним, а все ж із невдоволенням оглядає її зачіску, яка, звісно ж, не завжди вишукана, коли вона саме порається в садку, у підвалі чи на кухні або грається з Бернгардом та собакою в садку. А трапляється, на чолі в неї виступить краплина поту або змокріє перенісся, до Бернгардових черевиків прилипне в садку земля, у воротях чи на зацементованих доріжках валяються травинки... І він уже колупається — чого досі ніколи, ніколи не робив — ложкою в тарілці, суп йому надто гарячий або не досить гарячий, салат — надто кислий або не досить кислий, хоч вона кладе в нього саме те, що він любить, і по стільки ж, як і завжди; в гуляші йому забагато хрящів, хоч він і знає, які ціни на м'ясо, і розуміє, що вона мусить відкласти щось на свято першого причастя. І взагалі, вони знов перебрали міру — нова машина, виплата кредиту за будинок, надто швидко оформлена і так швидко видана позика, що виявилась дорожчою, ніж їм обіцяли, а відколи він перейшов на цю нову службу, то не скидає костюма, мундира вже давно не носить, а на одежу, незважаючи на доплату, йде багато грошей — він-бо такий вимогливий... На Бернгарда хоч і не гримає, а все ж бурчить, хлопець, мовляв,— і треба ж таке придумати! — не досить "граційний", а коли малий крутиться на велосипедикові перед будинком чи на доріжках у садку, то здається йому "незграбним"; іноді він заводить розмову про уроки гімнастики для хлопців, а як переглядає Бернгардові зошити, то тільки з убивчою безнадією похитує головою...
Такий він ніколи не був — такий серйозний, часом навіть суворий, надто, на її думку, суворий, як тоді, коли пошматував хлопцеві журнальчик, назвавши його "гидотною порному-рою", хоч проти того, що діти бачать у кожнісінькому кіоску, ті картинки в журнальчику зовсім безневинні. А в кіосках виставляють гірше, ніж оці розпашілі, з високим начосом блондинки, в яких тільки й видно, що оголені зверху груди. Що ж тут зрозуміє восьмирічний хлопчик, який на звичайному пляжі бачить ще й не таке?! А втім, йому й на пляж не треба ходити, досить лише підійти в садку до паркана й подивитись, як сусідка Ільза Мітелькамп приймає сонячні ванни чи косить траву; о, там він бачить більше, ніж на пляжі, більше, ніж у тому паскудному журнальчику з блондиночками у високих корсетах, блондиночками, про яких і не скажеш, скільки їм років — сім, сімнадцять чи двадцять сім. Звичайнісінькі собі вульгарні малолітки, і не втямиш — дитина то чи повія; ще й так підступно посміхається: губенята то наївні, мов у дівчинки, а то цинічні, як у повії. "Хвойди широкого вжитку", "вампіри широкого вжитку". Це правда, у голові в таких вітер гуляє, їм аби тільки кататися на машині, танцювати, пити шампанське та слухати музику. "Німфи з плавальних басейнів" — це так, але ж не пустить вона у світ хлопця з зав'язаними очима! Просто жах. Кругом безлад, занепад, і серед усього цього треба готувати хлопця до першого в житті святого причастя — цнотливість, се, те, тоді як, коли бодай трохи вірити чуткам, навіть духівництво навряд чи ще так живе, а сам хлопець, певно, і не здогадується, що таке розпуста. Бо в Бернгарда — принаймні вона цього певна, хоч Губерт і сумнівається, і в них через це спалахують страшенно неприємні суперечки — секс іще не викликає ніякого інтересу. Губерт навіть побалакав із Кірнте-ром, психіатром із поліційного управління, дістав брошуру про статевий потяг у ранньому віці, і йому досить було тільки глянути хлопцеві в очі: там був лише страх і нерозуміння того, чому батько такий лютий,— страх не через те діло, хоч би яке воно було. А щомісячні видатки залишаються, звичайно ж, дуже великі, доводиться ощадити, а сорочки він, Губерт, купляє собі, звичайно ж, дуже дорогі, просто надто дорогі, і носить тепер, як каже Моніка, "чистісіньку бавовну". А проте не може бути, щоб його так "зморювала, знесилювала, виснажувала" служба — стоїш собі десь під розкішною віллою чи никаєш навколо "замочка", не зводячи очей з входів та виходів... Весь час насторожі, насторожі... Він ставиться до служби, звісно, дуже серйозно. Вкрай серйозно, навіть надто серйозно. Та й відповідальність, певна річ, велика, вона ж розуміє. І все-таки їй здається, що він якийсь роздратований, непривітний до неї, і це важко пояснити.