Запалювальна суміш (жарг. часів другої світової війни).
давало колись газетам до певної міри право на існування: подерти їх чи порізати, почепити в туалеті на цвях і використати так, як це роблять майже серед усіх верств населення; ото, мовляв, уже була б рециркуляція справжня. Підрахували йому також, скільки гектарів лісу й скільки дерев тепер треба винищити на те й на те — на туалетний папір і на газети, цей постійний і непослабний натиск гігієнічного терору, і якби він спробував собі уявити, скільки цілком непотрібних, просто-таки явно безглуздих і зайвих, навіть ніким не читаних речей друкується в урядових, окружних, земельних, федеральних, а також у радіо-, теле— й партійних газетах і журналах, та коли ще додати до цього всі оті анітрохи, ну геть непотрібні рекламні брошурки, отой мотлох, що просто з друкарень майже відразу перекочовує на смітники... Скільки ж гектарів дерев, мовляв, "падають від сокири", скільки індіанців могли б жити в лісах, які щодня, авжеж, що божого дня стають отак марними жертвами!.. (їм і невтямки, як лякає його насправді те й те, вони про це не здогадуються, хоч і здаються йому в таких випадках усе ж трохи зарозумілими й чванькуватими). Ну звісно, певна річ, вони проти атомної енергії, проти "смертовбивчого" шляхового будівництва, але аж ніяк не проти прогресу, вони навіть не радикали в розумінні отого ідіотського закону; і все ж вони анітрохи йому не симпатизують, навіть не співчувають, хоч він, мовляв, і попав у цю пекельну круговерть примусових заходів,— вони мають на увазі не заходи безпеки, які — просто сміх, та й годі! — вважають зайвими (наче хтось здатний, мовляв, затримати визначену йому наперед годину смерті! Це ж безглуздя!). Смішно. Ні, вони мають на увазі потрібну для зростання поживу, найстрашніший із раків, жертвою якого — і він це добре знає— кінець кінцем впаде й друга чи третя, одне слово, теперішня його батьківщина, "замочок", і він уже вдруге — чи вкотре?— стане вигнанцем... Невже ж він так ніколи й не збагне, що небезпеку слід чекати від системи, що її, небезпеку, породжує саме система?
Гербертові приятелі йому чомусь не такі симпатичні, як Рольфові. Вони майже позбавлені почуття гумору, а сарказм прохоплюється в їхніх аргументах тільки несвідомо й мимохіть. Ставляться вони до нього все ж таки трохи нешанобливо і навіть гадки не мають про те, що "Блетхен", як-не-як, відіграв та й тепер відіграє роль важливого чинника в процесі побудови чи зародження демократичної системи й такого устрою, який після заперечення всього сущого нацизмом виявився необхідним.
Гербертові приятелі не такі абстрактно розважливі, як Рольфові, що їх він вряди-годи застає в Губрайхені. Ставляться Рольфові приятелі до нього і не вороже, й не нешанобливо, а просто як до цілком чужої людини; не показують вони ні пихи, ні збентеження, дивляться на нього так, ніби він з'явився на землю зовсім з іншої планети, і їх, певно, приголомшує те, що він п'є чай і їсть хліб. Хоча він їх як цілком чужих людей не сприймає. Адже вони з ним — громадяни однієї країни, розмовляють тією самою мовою, і коли він якось зважився запитати їх: "А хто ж ви за фахом?" — то почув відповіді: "Вчитель із забороною на професію".— "Робітник-металіст. Потрапив до "чорного списку", в тім числі й у профспілці".— "Службовець системи соціального забезпечення, не такий уже й "лівак" (І що воно означає: "Не такий уже й "лівак"?), теж попав до "чорного списку". А дехто казав: "До того, як вийшов оцей проклятий закон, я мав роботу..." Вони ніколи не мали нічого проти окремих осіб, а завжди тільки проти системи, навіть не ображаються на домовласників, коли ті підвищують квартирну плату. Адже на це їх, мовляв, штовхає система, вдаючись, у разі необхідності, навіть до терору. Вони розповідали йому, як шантажують і тероризують домовласників, як б'ють їм камінням шибки, паскудять у коридорах, розливають помиї, і все тільки через те, що домовласники не підвищують квартирної плати. Признаються вони й у тому, що "ведеться їм не так уже й погано", адже вони — і вони також, у цьому годі й сумніватися,— мають від системи й вигоду, від цієї самої системи, що "десь"—оте "десь" дуже, дуже далеко — дає такі високі прибутки, і за це її можна захищати; вони, мовляв, розуміють, що разом із системою і самі дістають прибутки, однак живуть під гнітом системи; це система, яка щодня пускає в світ усе більше хворих і залежних — як тут, так і там (кажучи "там", вони мають на увазі Радянський Союз). Вони ніколи не виявляють ні агресивності, ні пихи, тільки завжди дуже тверезі й засмучені. Атож, від них віє тверезим смутком, хоча... Та й не тільки хоча, а саме через те, що вони загрожують окремим особам, викрадають їх і вбивають, і тому "оті" —"злочинні елементи" й не лише з погляду моралі, не лише з погляду політики, а й, коли вже на те пішло, навіть із погляду філософсько-теоретично-теоло-гічного, бо вони постачають системі те, що її зміцнює, чого їй треба "надавати" якомога менше: жертв, мучеників... Вони постачають це, користуючись численними засобами масової інформації, проти яких ті, що сидять отам, і смокчуть сигарети, й попивають дешевеньке червоне вино, просто немічні. Ні, змагатися з такою навалою засобів масової інформації їм не до снаги, ніколи, проти неї вони зі своїми листівками та транспарантами не те що зовсім, одначе майже безсилі... А жертви та мученики зміцнюють владу засобів масової інформації все більше й більше. Це вже магія, ірраціоналізм, що геть паралізує людину. Щодо цього Рольфові приятелі не такі немилосердні, як Гербертові, й зовсім не згадують про "Блетхен", що, як-не-як, також засіб масової інформації. Та ще й який!.. їм, звісно, теж хочеться жити зі своїми дружинами, дітьми й коханками, влаштовувати свята, танцювати, смажити ковбаски й співати пісень... Гашиш і щось іще міцніше, порнографія і щось іще гірше — цього ні для Гер-бертових, ні для Рольфових приятелів не існує. Бо гашиш і щось іще міцніше, порнографія і щось іще гірше, а також пиятика і таке інше — це вже система, яку вони не те що ненавидять, а просто до певної міри зневажають, хоч йому ця міра видається небезпечнішою, ніж сама система. Система — це ніщо, "узаконена мізерія", з покидьками якої можна й треба жити... І йому спадають на думку хлопці й дівчата, яких він іноді бачить чи, правильніше сказати, бачив у Сабіни, бо, з огляду на суворі застережні заходи, тепер її двері зачинені вже й перед гостями. Але там тими речами при нагоді бавилися — гашишем і ще чимось міцнішим, порнографією взагалі без церемоній... І все так добропристойно, тактовно, особливо в отих паскуд старих Фішерів, які відверто підтримують своєрідний чи то порно-католицизм, чи то католико-порнографізм. У них там не так уже й рідко можна побачити, як шофери просто-таки на руках виносять до машин п'яних у дим досить високопоставлених "осіб". А на вустах у кожного весь час крутиться слівце "барокко". "Ми люди барокко",— раз у раз любить казати старий Фішер, що був колись скромненьким собі крамарем, здатним тільки засвідчити Бляйблеву непричетність до нацизму. Ні, нацистом Бляйбль справді ніколи не був, навіть допомагав проповідникам переховуватись від переслідування, давав їм притулок і тепер щоразу витягує на білий світ ці історії, що "витримали всі іспити", змальовує їх з подробицями—як носив у схованки суп та хліб, як примудрявся в холод ті схованки опалювати, як "разом із священиками перебирав там чотки"... Є в нього навіть фотознімки, нібито справжні, не змонтовані: виснажена черниця в тісному підвалі, перед лею — горня з супом, поруч із горням — Фішер, обоє тримають у руках чотки. Є на тих знімках і Ервін: сховані в підвалі священики благословляють його в чотири роки, у п'ять... Тут нічого не вдієш. Зв'язок між Бляйблем і Фіше-ром, який вони прилюдно ніколи не афішують і про який усі знають,— це неприступна фортеця, тим більше що Цумерлінг придбав на ті знімки право і будь-якого дня може їх опублікувати.