Князь-богатир Пугач сидів на стосі перських щитів, а інший скіф перев'язував йому руку під ліктем полотняною шматиною.
– Я – Мільтіад із Херсонеса, що на Геллеспонті! – сказав, струснувши чорною гривою, підведений до князя Пугача грек.
– А чи живий той ваш головний воєвода... як його... що присягав мені своїми богами? –спитав, змірявши грека важким поглядом, князь Пугач; рука в нього була туго обмотана полотниною.
– Живий... – потупив очі Мільтіад. – Краще б Кера наклала на цього руку. Перський цар Дарій утік...
– Оце ти прийшов таке мені сказати? – вдруге, цього разу здивовано, глянув на нього скіфський князь, руку якого було потнуто перським мечем або перським списом.
– Я прийшов, щоб лишитися в тебе! – вигукнув Мільтіад.
Знахар закінчив перев'язувати руку й пішов з легким поклоном; можливо, то був жрець котрогось скіфського божества, бо зовні нагадував безбородого євнуха й мав на собі довгу, до п'ят, схожу на жіночу, одіж. Князь Пугач остережливо поторкав руку, завинену білим полотном, крізь яке проступила черлена пляма, й сказав:
– Якщо хочеш – можеш лишатись і в мене. Піди скажи моєму огнищанинові, що беру тебе замість того вівчаря, що добровільно пішов на погибель, нібито заблукавши, до персів з двохтисячною отарою овець разом з весняними ягнятами.
Мільтіад не знав цих скіфських хитрощів.
– Для чого твій вівчар "заблукав" до персів? – перепитав він.
Щоб перси не втекли до вашого мосту раніше як за два місяці...
"...й щоб скіфи застукали їх на своєму березі",– довершив думку пораненого скіфського князя Пугача Мільтіад.
– Як же ви самі вгавили персів? – спитав він уголос.
– Коли людина рятує голову, то перевершує хитрістю навіть саму себе!.. – буркнув князь, а тоді раптом розпачливо ляснув здоровою рукою по лобі: – Дурна довбня!.. Ми чекали, що перси побіжать до вашого триклятого мосту навпрошки, ще й "хитро" підказали їм цю дорогу. Там степ лишився невипаленим, і в тиверців лишились неприбрані поля... А Дарій пішов знайомою кружною дорогою, де вітер ганяв тільки сажу та попіл... Хоч на тому згарищі з голоду сто тисяч персів полягло, та й тут іще тисяч до сотні...
Мільтіад раптом усвідомив, що цей скіфський архонт розмовляє з ним еллінською мовою, хоча й з чужинським приголосом, але ніякого бажання розпитувати його про це в Мільтіада не було.
До того ж рудовусий велетень аж ніяк не нагадував обличчям грека.
Скіф цупко глянув на Мільтіада, той мимоволі зіщулився Під його поглядом і глухим голосом запитав:
– Ти справді хочеш зробити мене рабом-підпасичем?
– А чого ж! Греки – найкращі в світі раби. Греки народжені бути рабами! – з несподіваним юначим запалом прогримів скіфський князь. – Якби ви захотіли визволитися з перських кайданів, то не рятували б свого пана – перського царя!.. Тепер підійдіть до нього, й він надіне вам золоті нашийники. Йди й ти з усіма своїми греками! – бридливо окислився князь Пугач і перший пішов геть.
Скіфи почали підтручувати Мільтіада в бік берега, де лишився його корабель. Волочачи по землі чорну гриву шолома, херсонеський тиран, мов у лихоманці, шелестів губами: "Греки – найкращі в світі раби... Греки – найкращі в світі раби..."