Після вступної доповіді ("гуйджа!") брали слово критики Євген Адельгейм, П. Колесник, Ф. Якубовський... Найкусливі-ший був Колесник. Він прибирав прокурорського вигляду, при цьому мавпуючи манери Миколи Зерова в інтонаціях, мінах, дрібних жестах. Мусіли виступати й інші, навіть найсмиреніші письменники, навіть з інших секцій. Яке там діло було жидівським письменникам, що діється в українській секції? Ні, і їх обов'язували "брати слово". Знаю це від Іцека Кіпніса. Навіть його, що не вміє двох слів прилюдно зв'язати, примушували виступати.
Я сиджу (бож конче буваю на цих екзекуціях) тихо, як миша. Це для мене вистава, бо за словами, що тут лунають, є ще інші компоненти "дійства". Ось знаю, що Косинці не прощають його гарного костюма закордонного походження. Ага-a, він дістає пакунки з-за кордону?! Вже й пляма, що б не робив, що б не говорив Косинка. Тут же пригадую, що, так між іншим, недавно сказав мені Косинка: "Закордоном цього дня знають усе, що в нас сталося за день. Раніш, ніж ми тут з вами довідуємось..." Як?
О, а це що? Вже й Рильському дістається! Критикують його нову поему "Марина". Спочатку неясно чому, а потім... Таж закордоном видано цю його поему. Ось і причина, чому її тут узяли на багнети.
Сидить біля мене Олексій Кундзіч і каже: — Дивіться, Плужник весь час теребить рукою окрай стільця. Не подобається він мені! Здається, що людина не має за душею ніякого змісту... — А Плужник у той час думає своє, чого голосно не скаже. Він ще переживає нищівну критику, що зустріла його п'єсу "Фашисти". А він же на неї покладав стільки надії, так багато часу й зусиль вклав у неї. Завжди їдко-саркастичний, навіть у найменших подробицях. Може в цей час, як його спостерігає Кундзіч, він думає: "Зрештою — все це пічуха! Мені б тільки трохи здоров'я". Він має давнє ТБЦ.
За такими величинами, як Косинка, Рильський, Плужник,
Іванові Ле не до мене й моєї підмоченої репутації. Я собі сиджу й дивлюся на спектакль, як колись на мій дивилися інші в Харкові. Сиджу собі й мовчу. Коли чую — Ле й моє прізвище відмінює, "куркульську письменницю Гуменну"... Я подаю записочку і прошу слова... Не знаю, що я таке казала б... Слава тобі, Господи, Ле слова мені не дав. А причина була проста, як я дуже скоро довідалася. Зустрів мене Охрименко і каже: "Там про вас у закордонному журналі є дуже похвальна стаття". Аж тоді зв'язую: закордоном хвалять — тут лають.
Але Косинці слово таки дають. Може й Ле вголос лаяв, а сам з насолодою впивався кожним Косинчиним словом? Бо що ж це таке? Поки говорили інші, письменники шилися по кутках, виходили гурмами в коридор "перекурити", чи й грали в шахи. А як став на трибуну Косинка, немов електрична іскра пробігла по залі й прилеглих приміщеннях. З усіх кутків поприбігали, заля вмить наповнилася по вінця, вже нема де сісти, стоять попід стінами, ні живої душі там, де щойно була вся оця громада. Всі цікаві, що ж то сьогодні скаже Косинка. Ловили кожне слово.
А він, блискучий промовець, говорив сміливо, дотепно, ядерно, насмішкувато... — Якщо хочете, товаришу Ле, то скажу й про гавкання. Український письменник має свої специфічні завдання, а не протирати діри в штанях по канцеляріях. Ви називаєте письменника інженером людських душ? Згода. Але ж ви хочете перетворити письменника з інженера на міліціонера людських душ! А це вже — даруйте!.. — Оплески!
Якщо говорити мовою Сави Божка, то Косинчині були справжні тронні промови. Та як було в тому захопленні запам'ятати каскади Косинчиних висловів?
* * *
Тепер така сценка стоїть перед очима. Знов якісь збори з "обов'язковою присутністю". На одному стільці у ще порожній великій залі сидить Євген Плужник, повісив голову. Щось із ним заговорила я, а він мелянхолійно відповідає: — Хто ж тепер за нас подумає? Нема тепер кому заступитися за нас. Скрипник застрелився.
Що-о?
І аж тепер бачу загальну розгубленість. Вона в атмосфері. Самогубство за самогубством.
Про яке заступництво каже Плужник? Я того не розуміла.
Може які грошові дотації? Пригадалася грайлива розповідь Василя Атаманюка, почута тут, в кулуарах. Він — секретар об'єднання "Західна Україна". Приїхав до Харкова в Наркомос, просити дотацію на видання журналу. Скрипник зустрів його привітно та все розпитує про деклярацію, що її мало опублікувати об'єднання "Західна Україна" проти якоїсь вихватки закордонних націоналістів. Скрипник навіть не слухає, що йому Ата-манюк про дотацію торочить, а тільки приказує: — Не читав, не читав, не читав...
Признатися, я й не чула ніколи про жадні дотації, але ця загальна прибитість і принишклість у Місцевкомі письменників казала, що сталася якась велика і грізна подія. Ми стоїмо ще перед чимось гіршим, ніж досі. Я толкувала собі самогубство Скрипника, як капітуляцію. Сам побачив, до чого довела його червона політика, і став перед своїм власним судом. Але ж я у політиці нічого не второпаю! Я знаю лише одне, що добро злочином не твориться, а все те, що твориться тепер на Україні — злочин, — то й Скрипника, як він із ним не боровся. (І знаю, що мені нема ходу, бо я... писнула про лише початок теперішнього...) Самогубство Скрипника мене мало тоді схвилювало.
Аж тепер, як оглядаюся назад, бачу, що й мою долю зфор-мувала далека хвиля цього вибуху в морських надрах-глибинах партії. Аж тепер доглупуюся, що й те відрядження, яке мені приніс Будяк від Пилипенка, і ті 80 карбованців, були з Нар-комосу, значить з-під крила Скрипникового. А не було б тієї подорожі, не було б і дальшої історії з Косіором та його гицлями. А подорож у Туркменістан? Теж. Це й була та вказівка-стрілка, що повела мене по цій, а не по інакшій, дорозі та й привела до здійснювання моїх творчих завдань... у Америці... Всупереч вражим людям, що затоптали мене на рідній землі. Але тоді не могла я так усе це зв'язати...
Розгубленість у Місцевкомі тривала недовго. Прийшла офіційна лінія, як до цього самогубства ставиться партія. Збори відкриває Ле, проголошує її, а одночасно відкриває "нову еру" в житті київського колективу письменників. І чи лише київського?
24
На такому тлі поїхала я лікуватися до санаторії в лісі, у Соснівку біля Черкас. Я ж була потенціяльна сухітниця, змалку хворіла запаленням легенів, сухим й мокрим плевритами, а тепер справу довершили оці хронічні недоїдання, напівголодування. Справді! За малими винятками, починаючи з 16-х років життя, я жила більш і менш недоїдаючи...