Але Качура не пояснив, чому. — Ти, Явдошко, пиши краще щось нове, — відказав замість пояснення він, наче твій старший дядьо.
Так легко я не здалася. Я ще не розуміла, що що б я тепер найталановитіше не написала, — не бачити мені друку. Я ж — "одіозна постать"! "Вихованка Пилипенка!" Косіор на мене показав пальцем!
Для цього, щоб зрозуміти, мені треба було ще поїхати у Харків. Туди я подала мій рукопис, у видавництво Молодий більшовик. І ось бачу себе в цім видавництві, я в кабінеті редактора, що вирішує долю рукопису. Редактор без зайвих пояснень повертає мені рукопис із власноручною резолюцією: "Відхилити".
Виглядав той редактор таким самим надутим совєтським бюрократом, як і інші ганси, що порозсідалися в цих кабінетах. Говорив він зо мною офіційно, холодно, неприступно. Та й не диво! Я — "пророблена", а він увесь час іде по висхідній. Пригадався мені з давніх забутих днів один юнак із русявим чубом та насмішкуватими косинківського стилю очима. Він чи не він?
Більш уже нікуди не квапилася я з цим рукописом. Так і лежав він у мене та й не забрала його з собою, бо вважала слабкою річчю. Мабуть, добре, що ця книжка не побачила світу. І чи повірили б ми, коли б який провидець тоді сказав, — тоді, як я принижена, з відкинутим рукописом виходила з того кабінету, — що через сорок років у Америці ми сердечно сидітимемо поруч за почесним весільним столом?
Про "Тезе, Туркменістан!" ніколи в нас не було згадки.
А події так розвихрювалися, що моя особиста ураза потонула в морі землетрусів і вибухів.
їм передував цілий ряд смертей і самогубств, що були десь поза київським колективом письменників. Заходжу я раз до МК. Багато людей, лиця схвильовані. Щось трапилося. В таких випадках розпитувати не треба, кожен аж лускає з бажання повідомити новину першим.
... Похорон Надєжди Алілуєвої. — Хто така Алілуєва? — Я по своїй політичній неписьменності не знаю й того, що це жінка Сталіна. — О, це та, що в її батька у Фінляндії переховувався Сталін? — Ні, це друга, аспірантка Науково-дослідного інституту історії... — О-о! — і вже тихше: — Кажуть, сам Сталін її задушив. Вона не погоджувалась із політикою колективізації. Вона вимагала, щоб Сталін цей курс припинив. В тому ж інституті був студент, також член партії, з України, він їй і розказав, що на Україні діється, — про голод, звірячі методи відбирання хліба, людоїдство, вимерлі села. Як член партії, Алілуєва почала із Сталіним про це говорити і настоювала, щоб він припинив колективізацію. Вони почали сваритися і Сталін у нападі люті під час цієї сварки й задушив її.
Це в нас у Києві в МК письменників у той день, як хоронили Алілуєву, таке розказували. Я тільки записую тодішні розмови. Як дійшла того ж дня вістка з Москви до Києва? "Узун-кулак"? І знаменно те, що про самогубство чи про який інший варіянт цієї смерти не було й мови, навіть офіційної. А тепер дочка Світлана плете щось інше. Вона ж була мала, їй могли іншу казочку розказати, мовляв, батько — цяця, мама сама застрелилась...
То якщо я чула в Києві справжню версію смерти Надєжди Алілуєвої, — виходить, що вона загинула за Україну?..
* * *
Іншим разом приходжу до Дому літератури, а за столом Місцевкому письменників сидить не секретар Новоселецький, а сам голова, Качура. Побачив мене, дає список і каже: — Підпишись, скільки можеш, на допомогу безпритульним дітям. — Я на це: — Та я сама безпритульна, як я можу підписуватися? — Справді! Знає ж, що я ніякого заробітку не маю, нічого не друкують, — і "підпишись"! Нема за що зачепитися, хоч за хмару хапайся, а вони... Я була вже озлоблена, скрізь передо мною зачинені двері... І була б не підписалася, якби Качура не прикрикнув: — Ти не будь дурна! Підписуй і мовчи! Над безпритульними взяло шефство НКВД!
Більше він не міг сказати. Слово "енкаведе" заціпило мені уста. Я мовчки підписалася. І вже далі не вголос, а про себе думала: "Яке фарисейство! Наробили безпритульних, а тепер у шляхетність граються. "Шефство"! А ось розкузують, що з дитячих будинків щоранку вивозять хури трупиків... Як дрова..."
Так! "Жіть стало лучше, жіть стало вєсєлєй!" — щодня гіпнотизує газета. Читайте газети!
* * *
Прийшла з Харкова вістка, що застрелився Микола Хвильовий. Це був день найбільшого хвилювання. В залю й бічні кімнати МК письменників приходять і приходять письменники, ніхто не збирається відходити, всі поводяться так, наче покійник тут, у сусідній кімнаті. Подробиць ніхто не знає, невідомо, як до цього поставляться вгорі. На яку ступити? Вдати, що нічого не трапилося? Влаштувати мітинг, жалібні збори? Чи навпаки — засудити вчинок, негідний комуніста? Ніхто-ніхто, навіть верхівка, нічого не знає...
А тут приповзла ще одна вістка. Заарештовано Бобинського, того галичанина, що недавно перейшов кордон, комуніста...
Аж через тиждень власті здобулися. Хвильовий опинився в одній купі з... Косинкою.
Бо вже почалася "доба критики й самокритики". Збори за зборами, "присутність усіх членів обов'язкова", — так кінчалися оголошення. Найперше на цих зборах під обстріл потрапили попутники. В слові "попутники" такий зміст, що цим людям по дорозі до якогось часу, але вони можуть в певному часі розійтися з радянською лінією, тому... "Непопутники", як з'ясував уже Борис Коваленко, а за ним з'ясовує тепер Петро Колесник, були неоклясики. Але вони й не належали до Місцевкому письменників (за винятком М. Рильського), то їх "проробляли" лише рикошетом, без "організаційних висновків".
Тон на таких зборах "самокритики" завдавав і з&спів учиняв Іван Ле програмовою доповіддю "про чергові завдання радянського письменника, як помічника партії"... В унісон "висловлюються" ідеологи С. Щупак чи Є. Шабльовський. Так чи інакше, зачіпають тих, що сидять тут, попутників — із критикою їх творів, давніших і сьогочасних, критикою їх висловів у приваті, їх поведінки. Найяскравішою постаттю в київському колективі письменників був Григорій Косинка, його найбільше й "проробляли". Не раз уже гуляв в устах Ле Косинчин вислів... Він, нібито, відмовився прийняти в радіомовленні працю диктора словами: "Що я — собака? Гавкати?" — Бачите? Така почесна праця, як говорити в етер до трудящих мас — по-косинчиному "гавкання"!