Була б і не знала, що там у грудях, байдужість була загальним тонусом, — але Місцевком письменників послав усіх на медичний огляд. Бож крім отих спорадичних "пайків" і першої категорії хліба, ще й курорти, санаторії та будинки відпочинку, ще й медична допомога належиться письменникам. І цих "пу-тьовок" до відпочинків було багато, і були вони безкоштовні.
Де ж брала на це кошти держава, як у селі люди їли одне одного? Ось яка проблема довбала голову. Чого це в державі робітників і селян падає з голоду той, хто харчі продукує, а дармоїд має в закритому розподільникові стільки, що ще й чорний ринок постачає? Цю проблему я розв'язувала абстрактно, не в пляні "село-місто", а принципово. Я завжди кружляю думкою навколо чогось, обсмоктую. От тоді билася над питанням, чому це людина людині вовк. Питала: чи я у державі вовків живу? То це якесь вовче лігво, а не держава, коли одні мають, що вже в горло не лізе, а інші вмирають з голоду. Який же це соціялізм? СОЦІАЛІЗМ це добро всім.
Качура казав, щоб я сховалась із своєю "християнською мораллю", при чому — останні два слова вважалися лайкою. Гася на всі мої оці нерозуміння відказувала: — Ти несучасна! Треба боротися за себе! — За це називав мене Плужник примітивною й елементарною та додавав: — Читайте газети! — останні два слова глузливо. Було мені неприємно слухати таке від Плужника, і хоч я не почувала себе в одному таборі з Колесником, але й з Плужником — теж ні... Добре, я примітивна. То так уже й буде...
Зароджувалося в думках щось нове, хоч ще не вилилось у кристал слів, а таке щось: "Я смішна й наївна серед цих, примітивна, — гаразд, моє місце з примітивними. Десь же мені треба бути. Відкидають ці — буду з примітивними". Почуття повної самоти й чужости, небажання приймати участь у цій вовчій хапатні...
Не зробила на мене вражіння лікарська діяґноза: "закритий процес ТБЦ, перша стадія". Мало чого не буває. Я вже до цих легеневих хвороб звикла. ТБЦ, то ТБЦ, — байдужно думала я, — може швидше буде вже кінець, однаково нема мені тут місця, в цьому житті... — І попросту закинула думку про це.
Наслідки обстеження стану здоров'я членів колективу письменників пішли й до оздоровної комісії, але я тим теж не цікавилась. Не для мене.
І от одного дня приходить до хати Давид Гофштейн. Це було більш, ніж несподівано, бо Гофштейн — рівня Ле, а не мені. Здивовання й запит були, мабуть, написані на мойому лиці, бо Гофштейн почав свою мову так:
— Тяжкенько теребкатися до вас нагору, а я вже літня людина, та крім того й зайнята... Але я прийшов просто по-товариському, щоб сказати вам, що для вас є місце на два місяці в санаторії... Якраз одне місце для хворого на легені з закритим процесом...
Я не виявляю жадного ентузіязму. Як можна нажиратися в цей час, коли поруч лютує голод? Це також злочинно. Так виходило з моїх думок про "вовчий закон". Я почуваю себе краще морально, коли поділяю долю маси, а не користаю з привілею купки. Я відмовляюся.
Гофштейн ще каже, що мав туди їхати Забара (член жидівської секції), але в останній день вияснилося, що йому сосновий ліс шкодить, він має астму. Подорожня вже два дні пропадає. Шкода! Треба її використати.
Тим більше. Це значить — дають, що з носа спало, — думаю я.
Знов каже мені Гофштейн, що він бере участь у оздоровній комісії Місцевкому від жидівської секції і покликаний дбати тільки про членів своєї секції, але він бачив лікарську діяґнозу і знає, що мені більш, ніж кому іншому, потрібен сосновий ліс, а тому він прийшов мене переконати, щоб я не брикалася, а взавтра ж їхала. — Ви кажете, що не маєте права про себе думати, коли таке навколо робиться, що це нечесно... А я скажу, що ви не маєте права своїм здоров'ям легковажити. Ви потрібні нашому суспільству... Майбутнього ніхто не знає...
— Як я можу їхати, коли я навіть на квиток не маю грошей? — Цим я хотіла сказати, яка непотрібна я цьому суспільству. Але Гофштейн не вважає це жадною причиною до відмови. Він каже, що МК гроші на проїзд видасть. Треба триматися за життя, йти назустріч йому, треба в ньому все пережити, і добре і зле, щоб знати, а не ховатися у свою власну шкаралущу...
Гофштейн ще з годину отак переконував. І переконав, розтопив мою впертість відмови. Саме тим, що прийшов особисто, виявив людяність...
* * *
Соснівська санаторія мала два відділи: для незаразливих із закритим процесом ТБЦ і для тих, що вже мають відкритий.
Перший був розташований у лісі, складався з малих окремих хатин і центрального будинку-їдальні, а другий був ген далі, більш режимистий, бо там хворих обставляли лікарськими процедурами, більш подібний на шпиталь.
У цьому ж першому відділі головне лікування було — соснове повітря. Я жила в одній такій хатці у лісі просто серед сосон. Нічого нема в ній, тільки голі дощані стіни і три ліжка. Двері цілий день можуть бути навстежень, а як дощ, грім і блискавка, то навіть гарно! Одного разу ввечорі підчас бурі у розчинені двері залетіла до нашої хатини змійка-блискавка. Влетіла, покрутилась по темній хатині й вилетіла, — і ніхто з нас трьох не здогадався, що то смерть залітала. Було тільки феєрично гарно.
Ніяких процедур. Тільки надокучливо було ходити п'ять разів до їдальні денно. Надокучливо і соромно. Бо біля воріт, перед їдальнею завжди стояли діти з села. Стояли і дивилися. Із страшними очима мудреців і суддів, із видутими животами на тонких ніжках, з ниточками-руками, з тільцями, в яких ледве жевріло життя. Вони не просили, не простягали рук. Вони тільки стояли й дивилися, як повбирані ситі пани з міста жеруть працю їхніх батьків. Милосердніші санаторники виносили хліб чи що вдалося, але потаємно, в кишенях, під полою, бо не дозволялося...
Це були діти з сусіднього села, що вмирало поруч із вщерть насиченою харчами їдальнею для МІСТА, куди кликали п'ять разів на день жерти котлети, масло, яйця, манну кашу і всякі пундики... І я також беру участь у цьому злочині. Ще й жартую, розмовляю з сусідами за столом, з якимсь Сашком Сучкове-ром, дуже інтелігентним українцем з таким неукраїнським прізвищем. А й ходимо гуляти по лісі, біля озера пляжимся, я із своїми співмешканками... А одного разу мене й Зою вигнали селяни із жита. Пшениці й жити навколо, упритул до лісу, колосилися й повнилися, як жовте море. А в збіжжі побачили ми сині волошки й захотілося нам прикрасити наше ледаче життя ще й волошками. Тільки но ступнули ми в лан, а тут де не взялися люди. Селяни чи колгоспники, не знаю, але вони почали нас виганяти та соромити.