І ось я вже живу. Щоб було на чому спати, купила розкладачку. Щоб було на що сісти і до чого присісти, купила в комісійній крамниці стола та два віденські кріселка, старі звичайно. Оце й усі меблі. І живу. Сусіди Зубові дихають ненавистю. І як це воно сталося, що жид жида обдурив, а якась "шиксл" опинилася в ролі Спекторової родички?
А кімнатка — побілена, із бордюром угорі й блискучо натертим ясним паркетом, — стала гарнесенька. На всю одну стіну — широке венеціянське вікно, все закрите зеленим листом віковічної липи, що росте зараз таки за вікном. Все подвір'я на фасаді теж у густих крислатих деревах, ще й груша є. Шпориш вкриває все подвір'я, видко, тут колись були і клюмби. Фігурні залізні штахети на фасаді надавали будиночкові вигляду багатого осібняка. Він стояв не впритул до вулиці, а в глибині цього зеленого подвір'я. На ньому було взористе облицювання з квадратиків бордово-салатної майоліки і майже всі кахлики ще цілі...
Сусідом цього подвір'я був якийсь молодий гай. Почав хтось будувати дім, — та на фундаменті розпочатої будівлі за ці роки повиростали вже більші й менші деревця. Зате другий бік садиби був обмежений високою стіною новітнього високого дому, тільки вузький прохід веде всередину дворів-лісу, ще не зачеплених новобудовами.
Дивись, яка в цьому Києві розмаїтість життя і вражінь! Тут тільки про цю кімнату, про цей будинок, про це подвір'я, про цю вулицю, про ці Липки розказати, то вийде ціла історія, це не те, що в степовій провінції Александровську-Запоріжжі, у сінцях хатини Булів.
А що я дуже любила й досі люблю ту кімнату, те подвір'я, ту вулицю, той район, та що я прожила там 14 років (1927-1941), то не можу втриматися, мушу вигребти з пам'яті навіть найнезначніші деталі, пригадати собі все "до титли, ніже тії коми". Вік би жила там, то хоч уявою поброджу...
40
Власна кімната! Та ще й де?! В найкращому районі, у Липках. Що тут ще в минулому століті був ліс, я трохи знала, а ще розказала мені господиня цього дому, Костюшко. Я прийшла заплатити їй 20 карбованців у третьому будинку цього ж подвір'я. Це була широченька старша жінка, без слідів якогось аристократизму. А тим часом вона розповіла, що вся ця садиба належала її батькові, царському полковникові, і спочатку тут був тільки один отой на фасаді дім, побудований ще в минулому столітті, а вся решта маєтку — просто ліс. Щоб усі три його дочки мали спадщину, він вибудував у подвір'ї-лісі ще два партерові будинки, оце ж у одному вона живе, а решту наймає.
Словом, був це колись затишний і багатий маєток у лісімісті. Але порівняно з сусідами-палацами в різних стилях будиночок із майоліками видавався бідною родичкою. В тих палацах Липок, казали, часто бувало так, що проживала одна аристократична особа і біля неї — п'ятнадцять слуг. Як про-греміла революція, ще довго там жила двірня князів і баронів, поки не прийшла "пролетарська аристократія" та перейняла спадщину.
Але застала я ще багато й просто "дворянських гнізд", як ото в поміщицьких маєтках — білих домів з колонадою на фасаді. На розі Левашівської й Лютеранської на такому домі висіла меморіяльна таблиця: "Тут проживав О. Пушкін, коли приїздив у гості до декабриста Пестеля"... На Лютеранській, там, де вона ламається й біжить сторч униз до Хрещатика, був ще такий самий "ветхий деньми", а колись пишний поміщицький осібняк з колонами й верандами. Ці будинки на очах по-зникали дуже скоро, навіть при тодішньому убогому темпі житлобудівництва.
А колись же це був дрімучий ліс, за княжих часів. Сюди їздили на лови, дорога через цей ліс із Гори до Печерська-Лаври була тільки одна — теперішня Інститутська вулиця. В цім дрімучім лісі тільки подекуди спасалися у відлюдних пустинях іноки і ченці. У літописі "Повість временних літ" під роком 1108 згадується урочище і ручай Клов, там закінчено побудову церкви святої Богородиці, що заклав ігумен Печер-ського монастиря, Стефан. То цей Клов ось тут у сусідстві, тільки пройди одну прямовисну до Левашівської вуличку і побачиш у глибині лісу солідну церкву та будови Кловського жіночого монастиря, а тепер Науково-дослідного інституту геології...
У цих липових лісах в минулому лише столітті почала оселюватися імперська знать. Цар Микола Перший вислав сюди різних "обрусітєлєй юГо-западнаво края", надавав їм посілості. Це він збудував форти над Дніпром, що на Аскольдовій Могилі, Арсенал...
Революція розгородила внутрішні сади-парки, рештки колишнього дрімучого лісу, й можна було ходити навпрошки, коли треба до Хрещатика, а не обходити вулицями. Так я й робила, за прикладом усіх: вийшла з дому і не йшла вулицею у один чи другий бік, а зразу впірнала в глибину подвір'я-лісу, там переходила у друге таке — і вже на Банковій, тоді бігла сторч протоптаною стежкою, яка виводила на Миколаївську біля театру, колись Соловцовського, тепер Франківського.
О-о-о! Тепер я пригадую! Це ж я колись уже бігла цією стежкою, як ночувала у Ніни Таращук, після ювілейної вистави в театрі ім. Заньковецької. Оце ж я ночувала в цьому самому домі, де живе господиня Костюшко. Я тоді ще зчудувалася тим палацом, що повз нього я тоді бігла. Чудо! Мабуть, найкращий палац на всі Липки. Стоїть він на цім взгір'ї, фасадом виходить на Банкову, "партерно", а ззаду є до нього сходи.
Весь будинок обліплений наядами з риб'ячими хвостами, рибами в тенетах, раками, дельфінами, китами, медузами, — а ось і сам Нептун, бог цього морського дна, спирається на тризубі. Якорі. Будинок цей так і зветься: "Морське дно". Всі ці скульптури, що чудують око, — витвір ума колишнього власника його, морського адмірала. Оточив він свій палац садом із крученими стежками-серпентинами, де грають водограї та стоять замріяні німфи. Всю оцю мальовничу кручу було обнесено залізними штахетами. Та гай-гай! Як я бігла вранці від Ніни Таращук, то вже цих штахетів не було, водограї замовкли, німфи деякі ще стояли, але з відбитими руками й носами, за колись плеканий сад ніхто не пам'ятав, а вдячні кияни ото й протоптали стежечку, просто кручею з Банкової на Миколаївську.
Нині, як я оселилась на Левашівській... (Тепер — Карла Ліб-кнехта. І генерал-губернатор Левашов, і Карл Лібкнехт — наші приятелі, в їх честь названа така розкішна вулиця столиці України). Нині круча-стежечка уперто існує, узаконена, але колишній сад прийшов уже в крайній занепад, німфи позникали. Зате внизу біля Франківського театру завівся чудовий вишневий садочок і в ньому — пасіка, так таки поруч театру та за три кроки від найшикарнішого київського готелю, "Континенталь". Приємно було пройти біля шматочка села в центрі міста. За НЕПу хтось то цей куточок відгородив, опорядив, доглянув... Потім вишневий садок із пасікою зник, натомість був зроблений скверик, де висиджували няньки з дітьми нової аристократії та виспівували підкиївську пісню "Гей, вітер з поля..."