коли ти любиш, а тебе не хочуть, чи коли тебе хтось любить, тобі байдужий і нецікавий? Обидві перспективи невтішні, але ж усі одружуються і якось живуть. То може краще когось зробити щасливим? Як Щучка хоче і добивається, і це йому щастя мною піклуватися, то й хай, я буду рада й тому, що хтось через мене щасливий. А я ж якраз і потребувала, щоб хтось мною піклувався, бо я почувалася безпорадною дитиною. І це було точ-у-точ те, чого хотів Щучка. Це бажання він без-перестань виявляв, радів, коли може виявити... Не був це цікавий індивід, ні зовнішньо, ні внутрішньо. Мої обрії ширші. Але хай! Щучка із середньою освітою, але він збирається восени вступити до ІНО, ось він дістане вищу освіту і наші обрії зрівняються. Хай! Однаково, не маю куди пнутися.
Було й вирішено, що ось тільки я кінчу цей рік "педагогічного стажу" — їду до Києва, а Андрій восени теж приїде, вступить до ІНО, "а там видно буде". Бо стало вже зовсім ясно, що я не маю жадних педагогічних здібностей, ох, і не миле ж мені це вчителювання! А зошити! Цілими вечорами сиди й виправляй. З усіх учнів трудової школи не завдавали клопоту тільки два хлопці з 4-ї кляси. Микола Корінь і Микола Нагни-біда. Ці два хлопчаки по 12-13 років, плекані й гарнесенькі, як янголята, сиділи на першій парті, завжди кихкотіли з якихось своїх справ, називали один одного "мій кореш", "корешок" (з жаргону уркаганів) та завжди подавали письмові роботи перші, без єдиної помилочки. Я часто милувалася цими хлоп'ятами, — якщо судити з прізвищ, козацькими нащадками. Особливо Наг-нибідою,* таким самим біленьким і ніжненьким, як наш Вітя.
Ще більша мука була вчити отих дівчат — майбутніх кравчинь, їм і не в голові була якась там мова! Ледве дотягнула я до кінця навчального року. Коли б швидше з цього глухого Запоріжжя! Нема тут чим дихати!
Та щоб не поїхати з Запоріжжя без запорізьких вражінь, я якоїсь неділі майнула пароплавом на острів Хортицю, в якійсь груповій екскурсії. Як це мені тоді вдалося самій чкурнути? То ж не можна було й хвилини дихнути без настирливого Щучки.
* Кілька років згодом, вже в Києві на якомусь концерті бандуристів я бачила Миколу Нагнибіду, — молодого поета в матроській блюзці з синім відкладним коміром та в безкозирці. Надзвичайно гарний юнак. Він мене не впізнав, а вірніше не признався до мене, я вже тоді була парія. А тепер часом бачу в Літературній газеті цього ж Миколу Нагнибілу... — Де поділася краса? Забрезклі, поморщені, обвислі щоки ситого дядька — без тіні поетичного над-хнення. Отакі три образи одної людини на протязі мого життя.
Це було пізьною весною, вже майже літом, ще перед будівництвом Дніпрельстану, все було в первісному стані. Такого високого буйного зела, такого цілющого запаху до того й після того часу я ніколи вже не вдихала. Дихай і хочеться, не надихаєшся! От, розкіш! Само повітря п'янить і веселить.
Але історичних слідів... Ні печенігів, що засіли на Святослава, вбили його, а з черепа зробили чашу, ані Олега, що приносив на цім острові в жертву богам півнів, ані козацьких паланок, ні церкви... Ніяких людських слідів не видко було в цім первіснім заповіднику дикого степу, тільки тирса й татарське зілля про щось шелестіли та легіт пускав сиву шовкову хвилю по виднокрузі.
А дуб ріс. Могутній, кремезний, розложистий. Читаю в газеті, що йому 700 років.
Останні вражіння від Запоріжжя... Я написала звіт про свій "педстаж", як вимагалося, і понесла до Наросвіти. Там це має підтвердити інспектор себто той самий Щучка. Треба ще й на машинці передрукувати, та цього я вже не можу. Щучка обіцяє, що друкарниця Наросвіти це зробить, але чую: Андрій говорить зо мною протегуюче і навіть покрикує: — Чого така тороплена? Чого парка париш?
Е, це вже то ні!
Мені такий тон, гей, не сподобався! Хто це має наді мною старшувати? Чому, яким правом? Я тут у Запоріжжі лише практикантка і сама собі господиня. Ще ж було тільки мене прошено, я милостиво згодилася на жертву бути дружиною чоловіка меншої за мене мірки і ось... ще не стала дружиною, а вже маю над собою господаря... Е, це вже то ні...
Еге, щось моя "теорія ущасливлення" слабо витримує іспит реальности!
39
До Коберників я заїжджала, як до своїх, там опинялася серед великої родини, — Наді, Ліди, Ярини Михайлівни... Ваня оженився з Лідою, дочкою священика з Бесітки, до Сергія приходили товариші, як от Міша Кривенький та інші, народу тут оберталось завжди багато, то не диво, що я не пам'ятаю цих днів у Коберників по приїзді до Києва із Запоріжжя. Нічого там мене не вражало.
Але яскраво пам'ятаю чудовий літній день, отой київський благостний день, коли почуваєш себе не в місті з душним асфальтом, а в курортній місцевості. Я підходжу на зеленій, захряслій у липах вулиці до будиночка, тримаючи в руках адресу: Левашівська 20/3. Таку адресу дано мені в бюрі підшукування мешкань, тут ніби хтось продає кімнату. Я вже кілька таких адрес обходила і не мала й тепер великої надії, — але шукати кімнату треба.
Дивлюся, на ослоні біля залізних штахетів у тіні віковічної липи сидить... хто? Спектор, один із студентів літературно-лінґвістичного факультету, що кінчав разом зі мною і був у групі Савченка — французької мови. Я часто дивувалася з цього Спектора, який він африканець. Якби ще до цього кучерявого волосся і до випнутих губ чорна шкіра, був би етіоп. То є така серед жидів інша раса. Але нема часу про це думати, я рада, що все таки якесь знайоме обличчя, вітаюся (в ІНО ніколи не віталися) і питаю його, де тут є мешкання ч. 3.
— Я живу в мешканні ч. 3.
— Я чула, що там продається кімната.
— Так, — каже Спектор, — я продаю кімнату. Я знайшов собі більшу і маю там заплатити, то цю продаю. 100 карбованців. 80 карбованців мені, а 20 — господині за вселення.
Я привезла з собою із Запоріжжя приблизно стільки, ну, трохи більше, — і торг блискавично відбувся. За півгодини я вже була мешканкою малесенької кімнатки, але... але в таємниці від сусіда Зубова, що посідав у цьому ж мешканні дві кімнати і мав око на Спекторову-мою. Отже, Спектор навчив мене: я маю казати Зубову, що я — Спекторова родичка.
Кімнатка на поверсі була не тільки маленька, але й темна, вимальована в темнобордовий колір. То найперше, що я зробила, це перетворила її на білу. Найняла майстра, який випалив спеціяльною машинкою олійну фарбу, а тоді побілив, при цьому розповідаючи мені свої спостереження. Він знає, до якої національности належать його замовці, тільки по їх смаках. Жиди люблять стіни кольоровані олійними фарбами, росіяни — люблять "обої", де заводяться блощиці. А він уже знає, що я українка, бо хочу мати білі стіни. А що ж, у нас хату білять два рази на рік. В хаті має бути ясно...