Чомусь нічого не залишилось у пам'яті з лекцій Дорошке-вича. Якусь частину української літератури читав він. Може тому, що його розкішні вуса затемнювали зміст лекції. Я про себе називала його за ці вуса "карась у сметані".
Крім дисциплін з літератури, мови й історії, були ще зовсім непотрібні, як от "Воєнізація", НОП, ще якась єрудна. Все це був "примусовий асортимент". А одночасно ж, за чотири роки в ІНО я не довідалась нічогісінько про стародавню літературу, от хоч би про асирійсько-вавилонську, сумерійську, єгипетську. Я, що закінчила літературний факультет, лише в нью-йоркській бібліотеці в п'ятдесятих роках довідалась про поему "Ґільґа-меш" та про сумерійські перекази, що потім увійшли до Біблії, як жидівські...
Я почувала, що тільки но починаю серйозно вчитися, а тут уже й випихають тебе. Я любила вчитися, відчувати себе в організованій групі... Жаль мені було, що ось скоро доведеться кидати ці стіни, цю бордову озію, а тому — треба хапати, що ще можна...
35
З моїм письменництвом, я тоді вважала, все покінчено. Повне фіяско. Особливо, після Бучі. З мене вимагалась робітничо-батрацька тематика і я мучилась. Ніяких таких тем не було в мене і нічого в житті такого, що варте літературної обробки, я не бачила навколо. Що я знайшла у Бучі, гідне оповіді? Праця в спеку, загрубілі жінки, лаються, їдальня годує помиями, всі хочуть їсти, сплять у гуртожику на незастелених сінниках. Де там ентузіязм праці? Я щось не помітила. Всі потомлені, жадного цікавішого обличчя.
А що ще могла я убрати в форму й слово? Цілковита порожнеча. Оті з десять оповідань і нарисів, друковані в журналах Сільсько-господарський пролетар. Плуг, Глобус, Жіночий збірник, — оце й усе, на що я здобулась, а далі — порожня дошка. І навіть не пам'ятаю тогорічних зборів "Плуга", тільки одні якісь весною, у якомусь садку. Там був Щупак, П. Лісовий, Качура, Марченко — новий член, якась солідна постать... А слідом за цим чую, вже Марченко заарештований...
З одного боку, оці непосильні вимоги, що вдовольнити я була неспроможна, а з другого — оте зневажливе ставлення від тих, що вважалися майстрами, скажімо, "попутників"... Ні, нема мені місця в літературі! Як у Жашкові після закінчення стави-щанської педшколи я була примирилася, що треба готуватися до вчителювання на селі, так і тепер я психологічно підготовляла себе до вчителювання після закінчення ІНО. А з письменництвом уже розпрощалася.
Ну, справді, кому потрібні оці мої писання, що ними я заповнюю свій щоденник? Оця торба почувань нерозказаних. Писала, як мені чогось не вистачало, щось дуже вдаряло, як мусіла поговорити з кимось, — та не було з ким.
Або — оці не події, а настрої, що розлиті в атмосфері, кому вони потрібні, якщо не настромлені на стрункий сюжет? Безсюжетних оповідань я сама не хочу читати. Ось запам'ятався якийсь світанок у нашій 19-й кімнаті. Ми, дівчата, сидимо і ще два хлопці, сидять тут із нами всю ніч, Щербаківський і... не-важливоо, забула. Важлива якась сумно-жагуча атмосфера. Сходить сонце, небо червоне, а ми сидимо. І так сумно, містично сумно. Тут є жаль у хаті. Хтось когось безнадійно кохає. Оці два хлопці сидять тільки тому, що один другого хоче пересидіти, один з розпачу, а другий із зухвалости, бо він зовсім не закоханий, а випадковий тут. Головне ж, атмосфера жалю, що ось уже й світанок, ось уже й схід сонця, і що це все ніколи не вернеться, оця хвилина світання,., оця літня київська ніч над Дніпром у Михайлівському монастирі...
Або оця емоційна гострота весною, коли звідкілясь беруться п'яні настрої, просто з повітря, без напоїв...
А ота маслина, що дурманить у травні, як повертаєшся додому у вечорі повз парки...
Ну, та це якісь мимолетні етерні ефемери. Але ось навіть сюжетні ходи, що самі влізли в руки, й то я не вмію їх схопити мистецьким пером. Оце: я сповідалася якійсь невідомій людині в поїзді у темну ніч. їхала я з Києва додому через Погребища. В купе поруч сидів якийсь незнайомий молодий чоловік, я навіть лиця не бачила. Мене залляв порив непереможної щирости і я почала йому розказувати про мій "злочин", про моє фальшиве комнезамство. Ширість мене розпирала і як не було кому, то розкрила свою біографічну пляму невідомому. Зовсім не думала я, що це може обернутися фатально для мене... І от така ніби багата сюжетними можливостями жила зосталася невикористана, я не зуміла перетворити її в новелю.*
Ні, з мене ніяка письменниця, не будемо себе дурити, — все більше переконувалася я.
36
Коли ми поздавали всі іспити й були абітур'єтами, хтось довідався, що є можливість екскурсії в Крим. Зібралося нас таких сім осіб: Тинда, Западинський, Чалий, Гребінюк, Литвин-чук, Ольга Корнієнко і я. Кожне з нас ходило особисто до ректора Карпенка, щоб він пересвідчився, що ми дійсно пролетарські студенти і нам можна дати півплатний екскурсійний квиток на проїзд туди й назад. Пішла й я. Ректор запитав мене, чи не приховала я свого СОЦІАЛЬНОГО походження, але так добродушно, наче на жарт, не вимагаючи моєї відповіді.
Поїздом ми доїхали до Севастополя, білого південного міста з пласкими дахами, що були одночасно й подвір'ями. Там ми ночували в "Базі екскурсантів". Чи це тоді я бачила морське дно? Справжнє натуральне морське дно, відгороджене склом, з усіма морськими квітами, медузами й рибами. Чомусь ніде більш такого не бачила...
Але мета наша була не Севастопіль. Звідти можна морем пливти цо Ялти, а можна й сухопуттям їхати, через Байдарські ворота. їхали ми автобусом під гору і все чекали воріт, але ніяких там воріт не було, а просто: раптом гора на найвищому шпилі ввірвалась і тут ми ахнули. Звідси видно безконечну
* Цей мотив з'явився в 4-му томі "Діти Гумацького шляху" у останньому розділі, через 20 років.
синяву Чорного моря. Ефект приголомшливий! Заради такого дива наш автобус постояв пів години, дозволив нам намилуватися незабутнім краєвидом, а тоді крученими дорогами покотився вниз до Ялти.
Це смішно, але перше, що ми навчилися в Ялті й чим збагатилися, то це була буза. Це ж слово так увійшло в тодішній побут, що на кожному кроці чути було: "Буза!" (в розумінні: "дрантя"), або "Нє бузі!", що означало: "Не говори дурниць". А що воно за буза — хто його знає. І от ми, голодні, подалися на базар, щось купити їсти, та й купили бузу, найпоширеніший тут молочний продукт, кисле кобиляче молоко. Найсмачніший, най-пожиточніший і найдешевший продукт, даремно так його деградували й образили безпритульні, що рознесли це слово по всьому СРСР.